Власник салону тупотів за ним.

— І вам не соромно, — скиглив Наделер, та його ледве було чути. — Я на власні вуха чув, як ви сказали Пас-сапові, що ви — член Всесвітньої церковної ради. Ганьба! Коли ви така поважна церковна особа, то хіба не соромно позувати художникові? Та ще голяка!

— Будьте ласкаві, потримайте цю скульптуру, — довелось Архілохосові попросити через деякий час (між п’ятим і четвертим поверхом, біля помешкання, де й досі верещала жінка і горлав чоловік), — тільки одну хвилинку, в мене нога провалилася крізь дошку.

— Не можу, — видихнув Наделер, — без комісійних я не торкаюся жодного витвору мистецтва.

— Тоді потримайте квіти.

— На жаль, нічого не вийде. В мене попримерзали рукави.

Нарешті вони вийшли на вулицю. Автомашина вся пообростала бурульками й блищала, немов була з чистого срібла. Тільки радіатор не замерз, бо мотор увесь час працював. Однак усередині машини було холодно. Зіпсувалось опалення, пояснив шофер, що теж добряче змерз.

— Бульвар Сен-Пер, дванадцять, — сказав Архілохос, радіючи, що незабаром побачить свою наречену.

Таксі вже рушало, коли в шибку затарабанив власник салону.

— Дуже вас прошу, візьміть мене з собою, — невиразно почулося з крижаної брили; Арнольф опустив віконце, нахилився до крижаної постаті й ледве розчув: — Я вже не годен і кроку ступити, а тут, у старому місті, важко знайти таксі.

— Я не можу вас узяти, — заперечив Архілохос, — бо поспішаю на бульвар Сен-Пер, я і так тут затримався.

— Як християнин і член Всесвітньої церковної ради ви не можете кинути мене напризволяще, — обурився Наделер. — Я вже примерзаю до тротуару.

— Сідайте, — сказав Архілохос і відчинив дверцята.

— Тут начебто трохи тепліше, — зрадів власник салону, нарешті вмостившись біля Архілохоса. — Може, я тут відтану.

Та коли вони завернули на бульвар Сен-Пер, Наделер іще не відтанув. Проте йому теж довелося вийти з машини, бо таксист не схотів повертатися до набережної, він і сам геть замерз, і поїхав. Отож вони обидва, Архілохос і Наделер, опинилися біля ґратчастої брами з янголятами й дельфінами, з двома великими кам’яними цоколями й червоним ліхтарем, який чогось не горів. Архілохос смикнув шнурок старовинного дзвоника. Ніхто не вийшов. Бульвар був безлюдний, здалеку долинали вигуки й гамір, то ремствували Фарксові прибічники.

Архілохос стояв, тримаючи в руках квіти й дротяний скрутень. Занепокоєний тим, що настільки спізнився, він сказав Наделерові:

— Добродію, я змушений вас залишити.

Він рішуче відчинив хвіртку і пішов у глиб парку, та Наделер посунув за ним.