— Та хіба люди знають мою наречену?

Невеличкий адвокат трусонув мальовничою сивою чуприною, погладив вуса й пильно обдивився Арнольфа майже лихим поглядом.

— Я гадаю, що знають, — сказав він.

— Розумію! — нараз сяйнуло Арнольфові. — У Джильберта й Елізабет Уїменів, напевне, часто бували гості.

Метр Дютур украй здивувався.

— Ну, нехай і так, — сказав він трохи згодом.

Однак Арнольф не був у захваті від свідків.

— Звичайно, я завжди щиро шанував ректора університету.

— Отже...

— Але американський посол...

— Маєте якісь політичні міркування?

— Та ні, — відказав Архілохос, ніяковіючи. — Містер Форстер-Монро посідає врешті п’яте місце в моєму моральному світопорядку, та він давньопресвітеріанин, а їхній догмат всепрощення я не поділяю, я переконаний у вічності пекельних мук на тому світі.

Метр Дютур похитав головою.

— Я не збираюсь замірятися на вашу віру, — сказав він. — Тільки навіщо вам цим мордуватися? Вічні пекельні муки не мають нічого спільного з вашим одруженням.

Арнольф полегшено зітхнув.

— Власне, я теж такої думки.

— Тоді дозвольте попрощатися, — сказав метр Дютур, закриваючи теку. — Громадянська церемонія одруження відбудеться о другій годині в мерії.

Арнольф схотів провести метра.

Але той сказав, що піде парком; розсунувши червоні портьєри, він відчинив скляні двері на веранду.

— Це найкоротша дорога.