— Ні, лише за комісійні відсотки.

Арнольф поставив витвір мистецтва біля Наделера і прочинив двері до невеличкої вітальні, там стояли канапа, чайний столик із тендітними крісельцями та клавікорди. Він покахикав. Вітальня була порожня, але за двійчастими дверима почулася чиясь хода. Напевне, це містер Уїмен. Архілохос підійшов до тих дверей і постукав.

— Заходьте!

На свій подив Арнольф побачив метра Дютура.

Метр Дютур, невисокий жвавий чоловічок із чорними вусами і мальовничою сивою чуприною, стояв біля великого гарного стола в залі з високими дзеркалами у визолочених рамах. Зал яскраво освітлювала люстра з численними свічками, вона сяяла зі стелі, немов блискуча різдвяна ялинка.

— Я на вас чекав, пане Архілохос, — сказав метр Дютур, чемно вклонившись. — Сідайте, будь ласка.

Він показав рукою на крісло, а сам сів навпроти. На столі лежав якийсь офіційний папір.

Архілохос сказав, що нічого не може збагнути.

— Любий пане генеральний директор, — усміхнувся адвокат, — я радий, що саме мені доручено передати цю віллу вам у дарунок. Будинок не заставлений у банку, він у чудовому стані, якщо, правда, не зважати на західну частину даху, її доведеться ремонтувати.

Він нічого не розуміє, наполягав Архілохос, украй здивований, дарма що вже починав звикати до всіляких щасливих несподіванок.

— Будь ласка, поясніть мені...

— Не можу, колишній власник будинку не схотів себе назвати.

— Та я взагалі здогадуюся, — сказав Арнольф, — йдеться, звісно, про містера Уїмена, славетного археолога, що розкопав у Греції багато старожитностей, зокрема давній храм із коштовними статуями і золотими колонами, увесь той храм позатягало мохом.

Метр Дютур був вочевидь вражений, він зачудовано втупився в Архілохоса і похитав головою. Нарешті сказав, що не має права нікого інформувати, колишній власник бажає, аби цей будинок опинився в руках у грека, неодмінно грека, і він, Дютур, щасливий був знайти людину — в особі Архілохоса, — яка відповідає цій умові.

— У часи корупції та загальної аморальності, — казав він далі, — в часи, коли протиприродні злочини здаються цілком природними, коли гине будь-яка справедливість і людство прагне повернутися до жорстокого кулачного права, властивого примітивним епохам, — у ці часи будь-який юрист може позбутись останньої надії, вже не бачити сенсу в прагненні до порядку, до справедливості, якби коли-не-коли не потрапляла тому юристові до рук отака справа — свідчення чистої любові до ближнього, тоді він залюбки береться працювати, як, наприклад, оформляти передачу цього невеличкого палацу на ім’я іншої людини. Всі папери вже готові, вам, пане генеральний директор, треба їх тільки передивитись і поставити свій підпис. Податки, які править держава, — Молох чекає своєї жертви! — також сплачені.