Отак казав єпископ Мозер, і його голос дедалі дужчав, проймався впевненістю, а слова ставали більш запальними й пишномовними в міру того, як він переходив від окремого випадку до загального явища, як ішов від вихідної точки своїх міркувань, тобто від молодої та молодого, і линув далі, до нескінченного, до божественного, в уяві присутніх він малював яскраву картину світобудови, яка в своїй основі створена досконало й мудро, бо врешті все з волі Божої перетворюється на добро.

Нарешті єпископ скінчив проповідь, зійшов з амвона, обвінчав молодих, і вони вимовили йому своє тихе «так!». І от Архілохос стоїть під руку зі своєю любою дружиною, її великі чорні очі сяють радістю і щастям. Та зненацька Архілохос немов прокидається зі сну, його очі перебігають по всій урочистій юрбі, крізь яку їм тепер треба пройти, він бачить поважного президента, бачить усе панство в орденах і діамантах, цих наймогутніших, найвпливовіших і найзнаменитіших людей у країні, а ще коли він побачив Фаркса з його кошлатою вогненною чуприною, його обличчя, скривлене злістю, та його глузливий погляд, коли почув, як невеличкий орган над хорами верескливо заграв Мендельсонів весільний марш, у цю мить найвищого свого щастя грек нараз усе збагнув. Надворі на них чекав величезний натовп, усі йому заздрили. Але Архілохос зблід, захитався, піт заливав йому лице.

— Я одружився з куртизанкою! — у розпачі крикнув він як смертельно поранений звір, вирвався від своєї дружини і побіг геть, а вона, страшенно перелякана, кинулася за ним навздогін, із розмаяною фатою, добігла до самої брами, та він був уже надворі, де юрба зустріла його реготом і галасом, адже, побачивши, що молодий вискочив із каплиці сам-один, усі притьмом збагнули, що сталось. Архілохос спинився на мить біля жалюгідних кипарисів і аж тепер завважив, яка безліч глядачів зібралася біля каплиці. Щодуху помчав він повз президентову карету, повз шерегу «роллс-ройсів» та «б’юїків», далі, петляючи, побіг вулицею Еміля Каппелера; раз у раз хтось силувався його перейняти, і він біг, як зацькований звір, за котрим женуться собаки.

— Слава рогоносцеві!

— Геть звідси!

— Зірвіть з нього фрак!

Навздогін йому кричали, свистіли, лаялися, кидали каміння, за ним бігли вуличні хлопчаки, підставляли йому ніжку, він кілька разів падав, підводився і біг далі, заюшений кров’ю, аж поки сховався у під’їзді якогось чималого будинку, притулку для бідних; він заліз під сходи, у найтемніший куток, і затулив голову руками, бо йому здалося, що зграя тих гульвіс, гупаючи чобітьми, мчить просто над ним. Та час минав, і переслідувачі, втративши надію його знайти, врешті порозходилися.