На амвон зійшов єпископ Мозер, надзвичайно поважний у своїх чорних давньо-новопресвітеріанських шатах. Він розгорнув Біблію з блискучим жовтим обрізом, склав молитовно руки і глянув униз на людей; здавалось, єпископ чогось ніяковіє, його рожеве обличчя заливав піт. Долі, просто перед ним, сиділи молодий з молодою. Великі чорні довірливі очі Хлої сяяли щастям, на її тонесенькій фаті тремтів сонячний промінчик, а поруч Хлої скам’янів теж зніяковілий Архілохос, його ледве можна було впізнати, про його колишній вигляд нагадували хіба що окуляри — без оправи, тьмяні, скособочені; та на Арнольфові був фрак (від О’Ніл-Папперера), на колінах лежав циліндр (від Гошенбауера) і білі рукавички (від де Штутц-Кальберматтена). Просто за ними, але окремо від інших, сидів пан президент: гостра борідка, все покраяне зморшками обличчя, сива голова, гаптована золотом форма кавалерійського генерала, тонка шабля поміж худих ніг у блискучих чоботях. Далі, за президентом, сиділи свідки: американський посол із орденом на білому фрачному жилеті та ректор університету при всіх своїх регаліях; ще далі, на незручних дерев’яних лавах розмістилися гості: Пті-Пейзан, метр Дютур поряд із своєю могутньою дружиною, що височіла, немов засніжена перлами гора; неподалеку від них сидів Пассап, він теж убравсь у фрак, та його руки однаково були в кобальті. У каплиці зібралися найвизначніші мужі міста (здебільшого саме мужі), вершки вершків столиці, з поважними обличчями, а коли єпископ хотів був уже почати своє урочисте казання, з’явився навіть Фаркс, хоч і з запізненням, революціонер, що посідав в Архілохосовому моральному світопорядку останнє місце; здаля було видно його масивну кошлату голову, вогненно-руді кучері, що падали аж на плечі, подвійне підборіддя, а на фрачному жилеті теліпався золотий орден із рубінами.

— Слова, — почав єпископ Мозер свою проповідь тихим голосом, видно було, що йому якось незатишно; соваючись туди й назад на амвоні, він зашамкотів далі: — слова, що їх я хотів би сказати сьогодні, у цей святковий, урочистий день, вам, мої любі друзі, я узяв із сімдесят першого псалма, псалма про Соломона, де сказано: «Благословен Господь Бог, Бог Ізраїлів, єдиний, що чуда вчиняє». Сьогодні я маю, — казав далі єпископ, — з’єднати на все життя двох людей, що стали,дорогими й любими не тільки мені, але і всім, хто зібрався тут, у каплиці святої Елоїзи. Ось перед вами наречена, — нараз єпископ чогось трохи затнувся, — з великою ніжністю ми всі, присутні, щиро її полюбили, і вона завжди дарувала нам, отут присутнім, стільки кохання, виявляла стільки шляхетності та вроди (в єпископа Мозера раптом прорізався неабиякий поетичний талант), одне слово, вона подарувала нам стільки прегарних годин, що ми повік будемо їй вдячні. — Єпископ витер собі з чола піт, а тоді, полегшено відітхнувши, повів далі: — Поруч сидить молодий, це людина гідна, рідкісна, і все те кохання, що його так гойно молода дарувала людям, тепер дістанеться тільки йому, жителю нашого міста, що протягом кількох днів зумів привернути до себе загальну увагу; походячи з простого люду, він став уже генеральним директором, членом Всесвітньої церковної ради, почесним доктором медицини й почесним консулом Сполучених Штатів. І хоча слушно кажуть, що вся діяльність смертної людини, все, чого вона домагається в житті, всі її чини й регалії — скороминущі, нетривкі, як дим на вітрі, вони — ніщо перед лицем вічності, тож кар’єра молодого доводить, що тут виявилася висока благодать, — тут Фаркс гучно відкашлявся, — тільки це не та благодать, що часом іде від людини, — тепер відкашлявся Пті-Пейзан, — ця благодать іде від нашого Господа Бога, як учить нас святе письмо; не люди піднесли так високо Архілохоса, а Бог, один тільки Господь Бог; у своїх діях він, звичайно, послуговується часто людьми, він керує їхніми вчинками, використовуючи для вищої мети навіть людські слабкості й вади, отож складаймо Богові щиру шану.