— Хіба ви не поїдете з Робертом?

— А хто це такий?

— Шофер, — пояснив дворецький. — Ваш червоний «студебекер» — найкрасивіший лімузин у місті.

«Дивно», — подумав Архілохос, але саме тут з’явився О’Ніл-Папперер.

О пів на дванадцяту Архілохос поїхав до готелю «Рітц» розшукати містера і місіс Уїменів. Він знайшов обох у холі готелю — розкішному приміщенні з плюшовими канапками й різноманітними кріслами; по стінах висіли старовинні картини, такі темні, аж насилу можна було втямити, що там намальовано — чи то дичина, чи то фрукти. Подружжя Уїменів сиділо на канапі й читало часописи, він — «Новий археологічний огляд», вона — галузевий збірник із питань старожитностей.

— Місіс і містер Уїмени, — звернувся до них Архілохос, схвильований украй, і простяг дві орхідеї неймовірно здивованій англійці. — Ви — найкращі люди з усіх, що я знаю.

— Well, — сказав містер Уїмен, потяг із своєї люльки й відклав убік «Новий археологічний огляд».

— Я ставлю вас тепер на перше і друге місце в моєму моральному світопорядку.

— Yes, — сказав містер Уїмен.

— Я поважаю вас більше, ніж президента та єпископа давньо-новопресвітеріан.

— Well, — сказав містер Уїмен.

— Хто дарує від щирого серця, той заслуговує такої ж щирої, сердечної дяки.

— Yes, — сказав містер Уїмен і ошелешено глянув на свою дружину.

— Thank you very much![56]

— Well, — сказав містер Уїмен, а тоді ще «Yes» і дістав із кишені гаманця, та Архілохос уже зник.

«Які хороші люди ці англійці, шкода тільки, що дуже стримані», — думав Архілохос, їдучи в своєму червоному «студебекері» (найкрасивішому лімузині в місті).

Цього разу біля каплиці святої Елоїзи весільний кортеж зустрічала не зграйка жіночок із давньо-новопресвітеріанського братства, а величезне юрмище, що заполонило всю вулицю Еміля Каппелера; напівзамерзлі люди вишикувалися довгими шеренгами уздовж тротуарів, а найцікавіші пообліплювали вікна всього кварталу; обідрані вуличні хлопчаки, немов присипані вапном, гронами висіли на вуличних ліхтарях і на небагатьох жалюгідних деревах. Та ось із бульвару Мерклінга, від ратуші, виїхала валка автомашин, зупинилася біля каплиці, і з першого лімузина — червоного «студебекера» — вийшли Хлоя та Архілохос. Натовп шалено загудів, загорлав: «Хай живе Архілохос!», «Слава Хлої!», друзі велоспорту зірвали собі голоси, мадам Білер та її Огюст ревно плакали.

Трохи згодом прибув президент у примхливо прикрашеній кареті, запряженій шестериком білих коней, а круг неї гарцювали на вороних лейб-гвардійці в золотих шоломах із білими плюмажами. Каплиця наповнилася вщерть. То була не дуже гарна споруда, без вежі, навіть не схожа на церкву, а скоріше на невеличку фабрику, з геть пошарпаними, колись білими стінами, тобто це був певною мірою невдалий витвір сучасної церковної архітектури; довкола каплиці росло кілька сумних кипарисів. А внутрішній вигляд каплиці відповідав її зовнішності, колись її умеблювали тим, чого майже задарма позбулася інша стара церква, котру мали зносити, аби звільнити місце для кінотеатру. У нужденній, з голими стінами каплиці стояли прості дерев’яні лави і грубо збитий амвон, що самотньо здіймався вгору; чималий, але вже трухлявий хрест висів навпроти входу на стіні, яка своїми жовтими й зеленкуватими плямами та вузенькими віконцями, схожими на бійниці, нагадала Архілохосові його колишню кімнатку-мансарду. Крізь ті вузенькі вікна в каплицю падало скісне проміння, в ньому витанцьовували порошинки. Та коли цей убогий, поцвілий, скромний храм Божий, де смерділо старими бабусями, дешевою косметикою або й часником, тепер заповнили весільні гості, все в каплиці раптом засяяло, стало тепло й приємно, скрізь заяріли блискучі прикраси з коштовного каміння, разки перлів прикрашали оголені шиї й груди, пахощі дорогих парфумів здіймалися вгору, до напівзотлілих бантин (колись каплиця мало не згоріла).