— О десятій?

— Приходить мосьє Шпац.

— Хто це такий? — здивовано спитав Архілохос.

— Кравець.

Коли ж він зможе врешті побачитися із своєю нареченою, у розпачі закричав Архілохос.

— Ah non![55] — енергійно заперечила Софі. — Готується весілля, і мадмуазель надзвичайно зайнята.

— Гаразд, ведіть мене снідати, — скорився Архілохос, треба ж було принаймні щось попоїсти.

Він снідав у тій кімнаті, де метр Дютур оформляв йому дарчі папери на віллу; слугував йому поважний сивий дворецький (взагалі в домі тепер виявилося повно камердинерів та покоївок); на сніданок подали яйце, шинку (до неї він не доторкнувся), міцну каву, помаранчевий сік, виноград і запашні пундики з маслом та джемом.

Тим часом надворі, за високими деревами парку, вже зовсім розвиднілось, і до вілли лавою полинули весільні подарунки. Квіти, листи, телеграми, купи пакетів. Голосно сигналячи, під’їздили поштові автомашини, вивантажували подарунки, ті нагромаджувалися, заповнили хол, вітальню і навіть велику спочивальню, громадилися навіть на ліжку, де спав усіма позабутий власник салону; мовчки, з великою гідністю, він трусився в лихоманці.

Архілохос витер собі серветкою рота. Він снідав замалим цілу годину, зосереджено, не розмовляючи, адже відтоді, як Жоржетта нагодувала його макаронами та яблучним мусом, він нічого не їв. На буфеті стояли пляшки з аперитивами й лікерами та скриньки з духмяними сигарами «Партагас», «Даннеман», «Костапенна», поруч — барвисті пачки сигарет; уперше в житті Архілохосові закортіло закурити, він аж злякався, однак переміг важку спокусу. Він тішився цим ранком, першим ранком свого господарювання. Правда, гучні вигуки і спів усієї родини Бібі, що раз у раз виразно долітали з підвалу нагору, викликали загальний переляк. Гладка куховарка, якій для чогось довелося спуститися вниз, прибігла назад мов очманіла, у пошматованому одязі: її мало не зґвалтував дядечко-капітан.

Нажаханий дворецький повідомив, що банда грабіжників увірвалася до будинку, і хотів був зателефонувати до поліції, та Архілохос перепинив його:

— То мої родичі.

Дворецький уклонився.

Арнольф спитав, як його звати.

— Том.

— Скільки вам років?

— Сімдесят п’ять, добродію.

— Ви вже давно тут на службі?

— Десять років.