— Радий, що ви змогли прийти, — сказав він. — Можливо, це не найбільш підхоже місце для маленької прощальної вечірки, але за останні кілька тижнів це кафе стало моїм улюб­леним місцем.

— Справа не стільки у вечірці, скільки в тому, що ви благополучно повертаєтеся додому.

Рат озирнувся. За столом Ґольдштайна сиділи також інші люди; ліворуч від нього була Маріон Бозецькі, колишня оголена танцівниця і колишня покоївка, а нині — коханка гангстера. Вона привіталася коротким кивком.

Ґольдштайн вказав на чоловіка, який сидів навпроти нього.

— Дозвольте представити: містер Саломон Епштейн, мій давній друг із Брукліна. Ми вирушимо додому разом.

Рат потиснув руку чоловікові, який був схожий на вченого, адже був худий, носив окуляри і мав рідке волосся.

— Ви тут були у справах чи як турист? — запитав Рат.

— Він вас не розуміє, — сказав Ґольдштайн. — Його батьки не говорили з ним німецькою, він не знає навіть ідишу. Вони хотіли зробити з нього хорошого американця. Тому ніхто з нас зараз не сидить у синагозі й не святкує Рош га-Шана{117}.

— Рош га-що?

— Єврейський Новий рік.

— З Новим роком! — привітав їх Рат. — Тоді давайте відсвяткуємо ваш від’їзд, — він сів. — Адже ви все-таки їдете додому? Деякий час я навіть боявся, що рано чи пізно ви забажаєте отримати німецьке громадянство.

— Майже так і було, — сказав Ґольдштайн. — Але тепер люба Маріон збирається отримати американське, — він засміявся і підморгнув їй. — Знаєте що, детективе? Це місто насправді не таке вже й погане. Хоч і божевільне. Але все одно я буду радий вибратися з цієї божевільні, чи не так, Саллі?

Саломон Епштейн, чоловік в окулярах, мудро посміхнувся, коли почув своє ім’я. Він дійсно не міг сказати ані слова німецькою, тож вважав за краще мовчати.

— Подякуйте Саллі за те, що позбулися мене, — сказав Ґольдштайн, поплескавши свого друга по руці. — Він прибув, щоб допровадити мене додому.

— Немає за що, — пробурчав Епштейн англійською. У нього був несподівано глибокий бас.

— У будь-якому разі я радий знову вас бачити, пане комісаре, — усміхнувся Ґольдштайн. — Раніше я й уявити собі не міг, що ми з вами станемо друзями.

— Друзі — це невелике перебільшення, — сказав Рат. — Я тут у справах. Просто щоб переконатися, що ви справді поїдете.

— А я подумав, що ви вже про мене кращої думки.

— Не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно: я у великому боргу перед вами за вашу допомогу. За те, що ви дозволили себе заарештувати.

— Ви дали мені слово, що витягнете мене звідти, — знизав плечима Ґольдштайн. — І чомусь я вам повірив. Все пройшло добре.