Він не міг більше дивитися, як Шарлі посміхається цьому усміхненому чоловіку, і відвернувся.

— Ходімо, Кірі, — сказав він, тягнучи собаку за собою. Він пробивався крізь натовп у великому залі на вході до вокзалу, нікого не помічаючи навколо себе.

У перші кілька тижнів після викрадення Шарлі він почувався ближчим до неї, ніж за всі попередні роки. І водночас на все хороше вже лягла тінь їхньої майбутньої розлуки. Вона вирушає в Париж на пів року. І чи побачаться вони взагалі за цей час, вони ще поки не вирішили. Він не знав, що з цим робити, він знав лише те, що хотів би, щоб все було інакше.

Навіть зараз, у вестибюлі вокзалу, він вже сумував за нею і думав, чи не повернутися знову, щоб помахати їй на прощання, але думка про усміхненого чоловіка, про Грету, професора Геймана та про інших, хто може ще там з’явитися, змусила його негайно відкинути цей імпульс. «Прокляття, який же ти довбень, — сказав він собі, — не будь таким сентиментальним!»

Він повернувся на Луїзенуфер, трохи погуляв з Кірі парком, а потім піднявся нагору в свою квартири, але не знав, що робити й тут, у нього навіть не було потрібного спокою й тиші, щоб послухати музику. Він зателефонував Ґрефу, але його не було вдома. Вайнерт знову попросив у нього вибачення. Відколи журналіст повернувся з подорожі на дирижаблі, його щовечора запрошували на інший прийом; у ті кола, до яких Рат ніколи не матиме доступу. Він почувався трохи покинутим. Інтерес Вайнерта до роботи поліції помітно зменшився. На якусь мить Рат навіть подумав замовити міжміський дзвінок і зателефонувати Паулю, щоб почути знайомий, трохи співучий кельнський діалект. Але потім вирішив, що це дурна ідея, і знову поклав слухавку.

Він сів за кухонний стіл і втупився в пляшку коньяку, вона дивилася на нього у відповідь, але він стояв на своєму. Жодної краплі! Натомість він закурив. Кірі глянула на нього, схиливши голову набік.

— Що ж, моя люба, нам доведеться звикнути до цього, — сказав він. — Ми знову самі.

Пролунав телефонний дзвінок. Це був Геннат.

— Щось важливе?

— Торнов, — просто сказав Будда.

— Він нарешті заговорив?

Себастьян Торнов пролежав у лікарні вісім тижнів і за весь час не сказав слідчим жодного слова. Одного разу Рат сам спробував його допитати, але нічого не зміг витягнути з цього чоловіка, окрім ненависних поглядів. Хоча його організація розвалювалася навколо нього, він мовчав, наче це могло когось захистити. Усе, що він сказав Рату біля газгольдера, не мало жодної юридичної сили.

— Заговорив! Було б добре, — сказав Геннат. — Але боюся, що найближчим часом у нас не буде шансу змусити його заговорити.