У їхніх діях була помітна певна система.

Якось Рат помітив, що коли члени СА свистіли чи махали руками, таким чином вони подавали один одному сигнали. І тепер він мав остаточне підтвердження, що командири керували тут своїми загонами, наче під час битви.

А тоді він побачив машину їхнього генерала. Це здавалося майже чимось нереальним серед усього цього безладу. Кудаммом їхала відкрита машина з шофером. На задньому сидінні сидів чоловік у темно-синьому кашкеті із золотою окантовкою, схожий на адмірала чи на якусь іншу велику шишку, а поруч із ним сидів офіцер СА, котрий скидався на його ад’ютанта. Чоловік у помітному військовому кашкеті постійно зупиняв машину, кликав до себе командира загону чи командира групи і віддавав їм накази.

Рат спробував запам’ятати номерний знак, а потім побіг за Ґольдштайном та його друзями і повів їх до метро. Він сподівався, що метро не стане для них пасткою, і заспокоївся, коли вони не побачили там жодної коричневої сорочки. Все, здавалося, було як завжди. Якби не перелякані обличчя перехожих, можна було б повірити, що це просто страшний сон.

Рат вирішив попрощатися з Ґольдштайном на станції метро. Хоча це суперечило отриманому ним наказу, він не міг уявити, що американець добровільно залишиться в цій божевільні. Нічний потяг Ґольдштайна вирушав за півтори години.

— Я маю подбати про те лайно, що відбувається нагорі, — сказав Рат.

— Так і зробіть, — кивнув Ґольдштайн. — За кілька років у вас тут відбудуться Олімпійські ігри, я вже переглянув макет вашого шикарного стадіону. До того часу ви маєте взяти цих головорізів під контроль.

— Не хвилюйтеся, ми впораємося з ними до Олімпіади, — запевнив Рат. — Такого, як сьогодні, найближчим часом більше не повториться, я вам це обіцяю!

Він побажав усім трьом щасливої дороги і дочекався, поки вони зникли в поїзді. Тоді він повернувся на вулицю й пошукав найближчу телефонну будку. Рат зв’язався з «Алекс» і попросив підмоги.

— Ви не перший, хто телефонує з цього приводу, — сказав черговий на іншому кінці дроту. — Вже в дорозі.

— Тут нічого такого не видно! — заревів у слухавку Рат. — Ми залишимо вулиці цьому коричневому натовпу? Хіба мало того, що ми вже втратили будь-який контроль над громадським простором у комуністичних кварталах? Хутчіш ворушіться там.

Він поклав слухавку. Хтось постукав по склу будки. На вулиці стояли двоє хлопців у коричневих сорочках, кидали монети в таксофон і гидко посміхалися. Рат припустив, що їм трохи за двадцять, але в одного з них на обличчі було стільки прищів, скільки буває тільки у шістнадцятирічних.