— Гадаю, що друга частина нашої угоди вам більше сподобалася.

— Ви про нову угоду? Ви ж розумієте, що я не буду розкривати жодних подробиць з цього приводу. Але вона мені подобається, ви маєте рацію. Передусім тим, що в майбутньому я більше не буду підкладати у вогонь вугілля для інших, а кластиму у вогонь своє. Передавайте мої вітання пану Марлоу.

— Коли матиму нагоду, — Рат запалив сигарету. — Але попри все я відчуваю полегшення, що між нами будуть мільйони кубічних кілометрів води.

— Тож вип’ємо за це, — Ґольдштайн наповнив келихи шампанським. — Наш корабель вирушає рано-вранці.

Рат підняв свій келих.

— Щоб ви не спізнилися на свій поїзд, — сказав він. — І на корабель.

Чоловіки випили. Маріон зробила невеликий ковток.

Коли музика на мить замовкла, на вулиці почувся якийсь гамір. Гучні крики чоловіків, які щось скандували. Рат здивувався. Комуністи зазвичай не марширували цим районом.

А потім він побачив, що це не комуністи.

Цілий загін СА пройшов повз вікна кафе, і вони не були вишикувані у бойовому порядку. Чоловіки кричали щось, чого Рат не міг розчути.

— Як ви казали раніше? — спитав він Ґольдштайна. — Божевільне місто? Боюся, що ви праві. Завжди думаєш, що з цими ідіотами гірше вже бути не може... — Він показав на «коричневі сорочки» на вулиці. — ...а потім стає ще гірше.

Ніби на підтвердження його слів, раптом пролунав голосний дзвін. Один із стільців на терасі кинули ззовні у вікно. Скло розлетілося на тисячі осколків, які впали на підлогу дощем. У зал повіяв холодний вітерець. На вулиці було чути, що чоловіки скандували:

— Ми голодні! Ми хочемо працювати!

— Вони зі скляної гільдії? — спитав Ґольдштайн, а потім двері закладу відчинилися, і в кафе увійшли пів дюжини молодиків у формі СА, яким ледве виповнилося двадцять років. Вони агресивно озиралися.

Старого чоловіка, який сидів біля входу, перекинули разом зі стільцем. Офіціант від шоку впустив піднос, він із дзвоном впав, а потім стало тихо. Усі в залі зачаровано дивилися на непроханих гостей. Один з «коричневосорочечників» схопив стілець і кинув його через зал, люди пригнулися, але одна жінка все ж отримала удар по голові і впала на підлогу; у шоковому стані вона тримала руки перед своїм скривавленим обличчям. «Коричневосорочечники» голосно розсміялися.

— У цьому місті вуличні банди носять уніформу, — прошепотів Ґольдштайн своєму другу Саллі англійською. Він підвівся, як Рат та всі інші за їхнім столом. Ґольдштайн заблокував прохід людям у коричневій уніформі.

— Як щодо того, — сказав він гучним голосом, і крики чоловіків миттєво припинилися, — що ви заберетеся звідси й зателефонуєте своїй страховій компанії, щоб вони відшкодували збитки?