– І як задум цей – подобається?

– Кажу ж, пиши! Тому й розмовляю оце з тобою. Мені було б простіше навіть на поріг тебе не пустити, удати із себе поки що живого класика і відмовити категорично. Мовляв, я тут Сталінські премії отримував і дачу від радянського уряду, доки цей Антоненко-Давидович в ГУЛАГу строк мотав… Але хтось же мусить!..

Максим Тадейович перевів подих і продовжив:

– Хтось же мусить нашу справу продовжити?.. Так, не все у нас виходило чисто, не все ми робили так, як слід було робити. Однак ми були! Були і творили, ковтали сльози і боролися, здавалися і стрілялися!.. Не всі й не завжди вчасно – але час від часу… І сиділи по тюрмах, як-от я, чи по таборах, як-от ти… Хтось мусить про все це розповісти – от ти й розповіси. Ще не час розповідати про все достеменно, але хоч би частково!.. Зроби це, Борисе Дмитровичу, зроби, прошу!..

– Так, авжеж.

Він гадав, що розмову завершено, проте Максим Тадейович зробив знак, що збирається говорити далі:

– Це важливо для нас, для покоління, що відходить – показати, що ми були і бодай щось для України зробили, попри всі наші невдачі… Однак ще більше, ніж нам, така праця знадобиться тим, хто йде слідом. Наше покоління має в тилу Франка, Лесю Українку, Коцюбинського й інших, нове покоління матиме в тилу нас. Розумієш, Борисе Дмитровичу?.. Вони матимуть шанс виправити наші похибки! А якщо не вони, то ті, хто прийде далі слідом, і далі, і далі… Колись-то виправлять. А ще, можливо, зрозуміють, чому з нами сталося все те, що сталося. Я от розмовляв нещодавно з одним… Руденком його звати, він у фантастичному жанрі працює. Нібито несерйозною та література вважається, але знаєш, що Руденко цей сказав мені про Сосюру?

Антоненко-Давидович навіть приблизно не уявляв, а тому лише мовчки звів догори брови на знак того, що слухає уважно.

– Пам’ятаєш, Володя Сосюра всім і кожному розповідав пошепки, що після виступу в Дебальцевому його, Сталінського лавреата, побили невідомі особи? Він іще після того випадку довго лікувався, причому лікував не тільки синці й забиття… Ну, отож розмовляли ми з Руденком цим самим про літературу, як-от із тобою зараз розмовляємо. А він мені й каже: «А знаєте що, Максиме Тадейовичу? Чомусь ніхто не розглядає такого варіанта, як петля часу, – а от чому?! Незрозуміло». Я спитав, що то є – петля часу. А Руденко цей мені: «А якщо Сосюру і справді побили після творчого вечора в Дебальцевому – але тільки не в наш час?! Чому б йому не перенестися років десь, скажімо так, на п’ятдесят?! Хтозна, яка ситуація тоді буде на нашому Донбасі… Можливо, і поб’ють його тоді за саме лише українське слово». Я спочатку відмахнувся, а потім подумав: цікава ідея!..