Він йому довіряв!

Відчуває гнів свого Володаря. Бог не Обіймав його вже довгий час, але він засмучений та відчуває себе ошуканим.

Доведеться змінювати тактику.

* * *

Нічні пестощі, дотик жару на шкірі, поцілунок сухих, розпалених страхом губ.

— Це ти, — шепіт. — Ти чи Він, чи ВІН? Це я чи Вона? Ти знаєш?

Він мовчить. Думки несуться галопом. Я — це я? Чи Він? Чи можу я розпізнати? Чи це питає вона, чи вже Вона? І чи Він знає?

Вони сварилися, бог і богиня, а потім Він зник, сховався так глибоко, що він майже не відчував Його. А вона залишилася. Гола, самотня, чарівна. І прийшла до нього, шукаючи… забуття?

«Яке це має значення», — думає він. Думає, відповідаючи на пестощі. «Жодного». Він був начинням двадцять років. Ціле покоління. Вже й не пам’ятав, як це воно — не мати в собі Присутності, яка причаїлася, але є вічною. Це наче увіткнутий у черево ніж, який інколи ранить сильно, а інколи про нього можна майже забути. Він згадує, як дивився в очі своїх людей і бачив, яку них помирають радість і надія.