Картини, які відкриваються очам у царстві не побачиш ніде-інде, жодна галактика, жодна планета у Всесвіті навіть приблизно не нагадує його. І знаєте чому? Ці чудернацькі куточки створенні наймогутнішим художнім генієм в історії всесвіту. Задля їх створення довелося зібрати докупи таланти найвизначніших художників і скульпторів — Рембрандта, Мікеланджело, Рафаеля, Ван Гога…

— Ба? — закліпав розгублено Сизий.

— Аромат, який відчуває істота, опинившись в Царстві один, але він найдовершеніший у Всесвіті. Аби описати його, забракне слів — тонкий, легкий, лагідний, як найніжніші орхідеї в росі, поривистий, мов морський бриз і прохолодний, мов шовкові тканини в спекотну днину. Задля його створення довелося об’єднати нюх найкращих парфумерів людства.

— Ов-ва? — повів плечима Сірий.

— Простори Царства безмежні — у нього немає ні початку, ані кінця, бо воно не підвладне ні часу, ні відстані, ні простору. Відчуття, які охоплюють душу, що потрапляє в нього не порівняти із жодною радістю у світі. Це невимовне, повсякчасне і тихе блаженство. Всі помилки, втрати, прорахунки, гріхи — лишаються за межами царства. Тому, хто втрапив сюди, здається, що він нарешті після довгих блукань опинився вдома; а все, що відбувалося з ним до цього лише сон, маячня, ілюзія. Справжнє життя — ось воно — на просторах царства. Але ніхто і ніколи не зможе вирахувати його координат, ані дістатися до нього перш ніж пройде усі етапи переродження.

— Як можливо, брате, — спромігся спитати Сірий після довгої паузи. — Аби такий величезний простір лишався ні для кого непоміченим і неприступним?

— І де він розташований, якщо навіть ми не відаємо про це? — підтримав його Сизий.

Срібний кардинал хитро усміхнувся і поманив братів пальцем; ті нахилилися ближче, вуста його розкрилися і… цієї миті стіни кімнати захиталися від розкотистого, мов грім вибуху.

7

Перші кілька хвилин він не бачив навколо себе анічогісінько і списував це на проблеми із зором. Та з часом очі призвичаїлись і стали помітні тьмяні проблиски світло, які лились з лівого боку. Обережно, напомацки пішов на сяйво. Він все йшов та йшов, а відстань не зменшувалась. Здавалося простір всередині птаха викривився і сприймався інакше, аніж поза ним. Дивувало й те, що він відчував — птах прилетів саме за ним, але водночас для чого поки що лишалося загадкою.

Врешті Нік наткнувся на нещільно причинені двері, з яких стелилося бліде сяйво, штовхнув їх і опинився у маленькій кабінці з дротами, дошками металом й іншим мотлохом. Посеред усього цього безладу стояв плоский квадрат, який і випромінював сяйво. Перед ним спиною до Ніка у кріслі сидів чоловік.