— Довелося змінювати місце дислокації? — запитав він діловито.

— Бачу з пам’яттю все налагодилося, — усміхнувся Хардроун і подав знак після якого охоронці зникли за металевою ширмою. — ми тут вже третій місяць, тебе довго не було.

Нік опустився на стілець напроти Хардроуна.

— Лишається незрозумілими деякі питання, — почав Нік.

На лобі Хардроуна чітко вималювалося кілька зморшок. Він уважно дивився на Ніка, чекаючи продовження фрази.

— Флейбор… Він не за власним бажанням утримував мене в ізоляції. Він згадував про якусь сестру, але це нереальний персонаж. Я ніколи не мав сестер.

Хардроун продовжував дивитися на Ніка, не відриваючись.

— Не знаєш, хто міг мене туди запроторити? — випалив Нік.

Шеф похитав головою:

— Не знаю, друже, але моя тобі порада: не вір нікому. Навіть мені. І будь обережний зі своєю пам’яттю. Ми ніколи так і не дізнаємось хто ми насправді, ким були в минулому і ким станемо в майбутньому. Можливо це й на краще. Треба виконувати свою роботу тут і зараз, а що буде далі — час покаже.

— Рен… — почав Нік.

— Що сталося з ним я не знаю, — перебив Хардроун і Нікові здалося, що в його голосі зазвучали нотки невдоволення. — Я ніколи не був знайомий з ним і ТУ історію знаю лише з твоїх розповідей.

Нік кивнув:

— Я розумію.

— Ми шукали лише тебе, бо ти наш агент. — і додав поспішно, — Розумію про що ти думаєш… Але повір мені таке викрадення і утримання коштує ду-ж-же дорого. Подібним чином поводяться лише з вкрай небезпечними особами. Якби твій Рен був таким, розвідці було б відомо про це.

Нік знову кивнув. Хардроун продовжував:

— Знаю. Ти спробуєш знайти його. Нічого не маю проти, але в тебе є й інше завдання.

Нік уважно глянув на шефа розвідки:

— Я готовий.

— Цього тут замало. Ми досі не знаємо як діяти в цій ситуації.