Бо що таке сон? Туманний проблиск підсвідомості; нереальність, яка здається справжньою, доки спиш. Але ж доки не спиш, реальність теж не походить на віртуальну. Арніка відчувала, що цей поділ не більше, ніж умовність. Десь є позначка, яка розділяє два світи і тому, хто стоїть за нею завжди здаватиметься, що справжнє життя з його боку.

Сни… ними мало хто тепер цікавиться, хіба що люди, які страждали від жахів.

Проте, жахи не становили проблеми. Їх можна було позбутися, ковтнувши перед сном антистрахін — пігулку від жахіть. Останнім часом ці таблетки заполонили ятки і продуктові магазини і активно розкуповувалися. До їх винаходу людство страждало від безсоння та депресій. Тепер достатньо було ковтнути одну — і жахіття змінювали інші сни.

Жовта пігулка обіцяла ніч мелодрами, зелена — фантастики, синя — ніч детективу, червона — еротики, чорна — бойовиків. Проте, вона ніколи не пила таких пігулок, адже бачила зовсім інші сни — хай вони не завжди приємні, але вони — ледве не єдина ниточка, що з’єднувала її з іншим світом. Тим, який більшість у цій Ері вважають вимислом. Але для неї він був набагато реальнішим, ніж цей, в якому доводилося жити. Можливо тому, що вона єдина серед них ще пам’ятала далеке минуле… як і те, що ніколи тут не народжувалась…

9. Нік

На звороті листа був недбало надряпане лише одне речення, але цього вистачило, аби Нік пополотнів. Неохайним почерком сповіщалося: «Найстарший провалиться під лід новий старий очолить світ.»

Це вже зовсім не походило на випадковість. Хтось свідомо намагається втовкмачити йому в голову цю фразу. Навіщо? Жарт? Розіграш? Засторога?

Нік покрутив конверт. Здається, його не розпаковували. Тоді, що? Схоже, напис зробили ще в суді. Але навіщо? В яку незрозумілу гру його втягнули?

Нік ще раз покрутив листа, почерк був настільки недбалим ніби речення писалося з величезним поспіхом. Хто міг утнути таку дурницю? Він визирнув у вікно — від кур’єра і сліду не лишилося. Бігати шукати його по вулицям, аби запитати, хто передав йому лист — тепер повне безглуздя та й що він скаже?

Але Нік відчував: між близнюком та кур’єром тісний зв'язок. Крім дивної фрази їх об’єднувало ще щось. До того ж, Нік не міг пояснити те відчуття… ніби він торкнувся порожнечі: тоді, у ліфт, і тепер біля дверей своєї оселі. Коли це сталося вперше, він подумав, що йому здалося, але тепер…

«Вони не зовсім люди», — мовив він пошепки і відчув як від цих слів у нього спітніли долоні.

Сів у крісло, відкинувся на його спинку і спробував заспокоїтись.

Чи не забагато загадок як для однієї людини?