«Гаразд, — врешті сказав сам до себе, — якщо хтось так наполегливо намагається втовкмачити мені цю фразу, він ще обов’язково з’явиться, у моєму житті. Лишається уважно стежити за подіями».

10. Арніка

…Якби Арніка народилася з пробірки, це б нікого не здивувало. Вона б виросла звичайною дівчинкою. І доля у неї б склалася за звичним сценарієм, типовим для цієї Ери: ходила б у школу, кілька раз вийшла заміж, пережила б зраду чоловіка, розлучилася б, стала незалежною бізнесвумен, завела б дитину з пробірки, дочекалася б онуків звідти ж і спокійно переправилася б в інший світ.

Але Арніка з’явилася Нізвідки. І це було самим парадоксальним. Якби вона впала з неба, виросла з-під землі, сплелась з повітря — її появі обов’язково знайшли б пояснення фізики та біологи. Проте, з Арнікою було все так заплутано! Ніхто ніколи до неї не з’являвся Звідти і для всіх лишалося загадкою, що ж там, у тому Нізвідки?

Арніці і самій було невтямки, як вона опинилась у цьому світі. Втім, якщо подумати, нічого дивного в цьому немає, більшість дітей не пам’ятає, як прийшли в життя і змушені вірити на слово батькам.

Втім, у Арінки все склалося набагато складніше, ніж у інших. Уривками вона пам’ятала себе з 10 років. Вже тоді вона жила в маєтку в оточенні дбайливих ілоток-служниць, які доглядали за нею, щодня проробляючи безліч ритуалів.

Але до цього в її пам’яті ніби шматок з невідомого життя, ніби уривок з фільму: вона бачить дівчинку, що іде за руку з мамою…

…Дівчинці вісім. Вона йде в центрі міста по викладеній бруківці. Її долоня лежить в маминій руці. Вона тримає руку міцно, настільки міцно, настільки здатна восьмирічна дівчинка. Дівчинка відчуває — відпусти вона руку бодай на мить і все зникне — і мама, і вулиця, і місто і час розгорнеться, мов велетенська кобра, що дрімає на сонці, споглядаючи за усім гігантським жовтим оком, вхопить її і перенесе далеко звідси, туди, де все буде інакше. Перенесе вмить, а не повільно, година за годиною, день за днем, аби дати можливість звикнутись з цим новим, іншим часом, його правилами і звичаями. І потім вже не доведеш, що те, що відбувається зараз не сон, що ця жінка її мама і вони справді ідуть по вулиці невеличкого міста, обоє настільки щасливі, ох, якби тільки ця вулиця ніколи не закінчувалася…

І раптом несподівано починає падати сніг. Він сипле з чистого, без жодної хмаринки, неба. Білий, блискучий, лапатий. Його так багато, що він швидко покриває бруківку, траву, дерева, пагорби — всю вулицю, яка вже нагадує зимову.

Сніжинки кружляють і переливаються на сонці, падають на обличчя, плечі, руки, осипаються долу і в усьому цьому є щось дивне, нереальне, протиприродне. Але що саме?!