— Ви тут працюєте?

— Я?! Що ви! — здивувався Нік. — Я тут у справах.

Дівчина якось дивно глянула на нього. «Які можуть бути справи тут та ще й в цю пору?» — ніби питав її погляд, а вголос мовила:

— Експорт кокосового масла чи авокадо?

Нік поморщився. Роззирнувся довкола. Йому раптом здалося, що територія готелю стала ширша, ресторан перефарбували в інший колір, побільшало кокосових пальм та й Лейла з подругою десь поділись, мабуть пішли витрачати зароблені 500 євро. На такі гроші тут можна добряче шиконути.

Лише океан і небо лишалися незмінними — стального сріблясто-голубого кольору.

— Розумієте, тут зі мною сталася одна історія. Але, — він махнув рукою, — що там казати, ви все-одно не повірите. Ніхто не вірить.

— Що за історія?

— Я не жартую, справжній жах! Зі мною розмовляли лікарі, запитували усіляку дурню по багато раз, робили записи в журналі, порівнювали відповіді. Потім скликали консиліум. І знову питали те саме. Батько умовляв припинити мене верзти нісенітниці. Він запевняв лікарів, що я здоровий і лише приколююсь, мовляв це у мене зі школи… Хоча навіщо вам це все? — спохватився Нік. — Вибачте.

— Так що все-таки за історія з вами трапилася?

— Змінимо тему. Не знаю, хто за язика мене смикав.

— У вас нав’язливі думки.

— Ви що, психолог? — злякано видихнув Нік.

— Не треба бути психологом, щоб помітити це по виразу вашого обличчя.

Нік полегшено зітхнув.

— Я було подумав, що вас підіслали всбісти, або орути.

— Хто підіслав?

— Ой, не важливо, — махнув рукою Нік, замовк і втупився в простір перед собою; потім перевів здивований погляд на незнайомку: як можливо не знати хто такі всібісти з орутами? Та про них кожен школяр знає…

— Гей, — обережно покликала дівчина. — Якщо ви так і далі мовчатимете — я вам нічим не зможу допомогти.

— Як ви збираєтесь мені допомогти? Більшість гадає, що в мене поїхав дах.