Арніка відчувала, що мусить поспішати, бо хоча Ера Риб і паралельна Ері Водолія, проте час у їхніх просторах рухається неоднаково.

Дівчина сподівалась, що її звістка допоможе Ніку у виконанні його завдання… А це — вона відчувала — важливо для всіх.

Але як переказати гасло, та ще й так, аби Нік дослухався до нього? Адже життя щодня подає людям безліч знаків, та більшість лишається нерозшифрованими.

Довго дівчина мудрувала над цим, але зрештою надумала: «У звістці має бути щось незвичне, шокуюче, таке, що впаде в око — отоді Нік обов’язково зверне на нього увагу».

І вона створила три нематеріальні голограми. На вигляд вони були звичайними людьми, проте замість фізичної оболонки мали ілюзорну безтілесну структуру. Саме ці голограми Арніка і відкомандирувала в Еру Водолія. Хлопчики-близнюки з очима блакитними, як у Ніка і жінка в плащі серед літа виглядали дивно, навіть містично. Вони виконали свою місію і розтанули в повітрі, з якого і були зіткані.

Проте Арніка була не певна, що Нік зрозумів послання. Тому надряпала гасло на замовному листі, на його ім’я і підкинула того листа четвертій голограмі — хлопцеві-листоноші.

Цей Нік припав їй до душі і вона сподівалася, що він впорається з покладеною на нього місією, а її послання допоможе в цьому…

…

Між тим в Ері Риб почалися магнітні бурі. Спалахи на сонці супроводжувала спека і посуха. У найжаркіші дні стовпчики термометрів перевалювали за 55 градусів, повітря нагадувало рідкий гель і пахло молоком та булками, обпікало ніздрі і легені, навіювало сон.

На вулицях було так порожньо, що, здавалося, світ вимер. Гідрометцентр наполегливо рекомендував не виходити з будинків після полудня і лише де-не-де поодинокі пітні пани та панянки, які зігнорували пораду, пливли вулицями то раптово завмираючи, то відновлюючи рух, немов в уповільнених кадрах. Вітер з’являвся лише надвечір. Сухий і гарячий, він прилітав звідкись з північного-заходу, здіймав куряву, різким поривом запускав старі повітряні млини, що височіли на головній горі континенту (і потім ті усю ніч махали своїми крилами, мов горді лицарі), підкидав у повітря недбало забуті парео, кепки і целофанові пакти, котив асфальтом пластикові пляшки, тарабанив по підвіконням, вривався у прочинені вікна та двері, видавав звуки, подібні до різкого глузливого сміху. І лише тоді люди полегшено зітхали, виголошували слова вдячності Богам і поволі виповзали на вулиці, аби в барах та ресторанчиках пропустити кілька ковтків холодного пива, чи кока-коли. Проте веселої гулянки не виходило, і бармени і гості були надто зморені спекою, яка тривала третій тиждень поспіль і, кінця-краю їй не було видно; тому розмови точилися мляво, а музика, що лилася з ресторанів — заколисувала.