Нік завжди вважав, що йому пощастило з братом.

В початкових класах вони часто розігрували однокласників і вчителів, адже були настільки схожі, що їх легко плутати.

Втім, подібність їхня була лише зовнішньою. Нік ще змалечку замкнутий, серйозний, завжди зосереджений. Рен навпаки — веселун, душа компанії. Уже до 20 років він змінив трьох подруг, а Нік все ще парубкував. Проте, разом вони доповнювали одне одного, створювали якийсь неперевершений образ бездоганного хлопця. В той час як поодинці здавалися неповними, немовби половинчатими.

Саме Рен (він завжди був ініціатором їхніх подорожей) купив в турагенстві ту злощасну путівку на Цейлон. В той рік цей напрямок став несподівано популярним. Прямих рейсів на острів не було і їм довелося летіти 10 годин з двома пересадками в Дубаї та Делі.

Відпочинок вдався на славу. Рен закрутив роман з місцевою індіанкою. Він розповідав їй про Європу, вчив плавати та водити автомобіль. Нік вивчав місцевий діалект індійської, записував легенди та міфи і читав тутешню англомовну пресу.

… Це сталося в останній день відпочинку на острові. Увечері о 23-й їхній літак відлітав до Києва. Несподівано по англомовному телеканалу передали штормове попередження. За півгодини мав прибути їхній автобус і вони, стурбовані повідомленням, завчасно закрили двері, здали ключ і вийшли за територію готелю. Але тут Нік згадав, що на поличці забув портмоне з картками і документами. Він повернувся і Лейла, яка тепер його не пам’ятала, відкрила зданий номер і повернула забуте.

Все це відібрало 4–5 хвилин, але за цей час погода різко змінилася. Налетів шквальний вітер, який пригнав темно-синю хмару, розпочалася злива. Дощ лив суцільною стіною, крізь яку важко було пробиратися.

І все ж Нік якось дістався до зупинки, але там нікого не знайшов.

— Я стояв посеред вулиці в цілковитій розгубленості. Навколо метушились мокрі цейлонці. Торговці пробігали з целофановими плівками, якими вкутували апельсини, банани і папайю, показували руками на хмару і щось голосно лементували, перекрикуючи плескіт води. З торговцями змішувалися слони та їх погоничі, працівниці банків, лікарень і ресторанів у довгих строкатих сарі, що бігли під дощем по кісточки у воді і тук-туки, наповнені переляканими туристами, що мчали по калюжам, обливаючи подорожніх брудною водою.

Серед всього цього безладу я ледве не втратив себе. Зрештою додумався передзвонити братові. Набрав його номер, але у відповідь почув жіночий голос. Незнайомка говорила на місцевому діалекті. Глянув на годинник — до відправлення літака лишалося 4 з половиною години. Це неймовірно мало як для відстані, яку потрібно подолати до літовища в Коломбо, адже тут їздять так повільно! Невже автобус пройшов, доки я бігав за портмоне, невже Рен поїхав без мене? Це здавалося неймовірним. Час спливав, потрібно було щось вирішувати…