«Можливо тут нарешті вдасться побути на самоті, а, якщо пощастить, навіть відшукати відповідь на питання, яке давно не дає спокою», — думав Нік.

І як все ж таки складно щось вирішувати, коли життя раптом робить несподівані піруети і ти розумієш, що більше не режисер своєї долі, а актор, до того ж, такий, що не знає ролі і тому змушений імпровізувати…

Він увійшов до невеличкого ресторанчику на набережній. Дві товстенькі офіціантки-шоколадки з рудими фарбованими нігтями і волоссям, що перешіптувались за столиком в кінці бару, глянули на відвідувача чи то здивовано чи розгублено. У цю пору на курорті рідко з’являлися мандрівники. Нік байдуже обвів поглядом ресторан, відшукав столик, за яким півроку тому сидів з Реном і попростував до нього.

Він замовив королівський кокос і папайю, закинув ногу на коліно і потопив погляд у сірій безодні. Безколірна пелена мжички зливалась з сірим океаном і вже не можна було збагнути де починається небо і де закінчується вода. Штормило, глухий гуркіт хвиль, що розбивались об скелі відлунював у стінах. Вода грізно рокотіла, неподалік лежала розламана дерев’яна огорожа, що відділяла територію готелю від пляжу.

Разом з королівським кокосом подали картатий плед.

— Давно негода? — запитав Нік англійською.

— Другий тиждень, пане, — мовила дівчина і чомусь засміялась; на вигляд їй було років 20.

— І довго протримається?

Дівчина повернулась в бік океану, ніби читаючи з нього прогноз, заворушила пухкими губами.

— Можливо тиждень, а може місяць.

— Відвідувачів мало?

Дівчина мить помовчала. Мабуть осмислюючи запитане, потім відповіла:

— За тиждень ви перший. — і додала, більш ствердно, ніж питально. — У вас тут важливі справи…

— Угу, — хитнув головою Нік, задумливо вдивляючись в холодні сріблясті хвилі.

— Лише дуже важливі справи можуть змусити людину приїхати сюди в таку негоду.

Нік пропустив повз вуха зауваження офіціантки і заглибився у власні думки. Хіба це негода! Ось на Ельбрусі взимку справді негода — мінус 50 і шквальний вітер із замерзлим снігом січе обличчя, хто таке витримає?! Тільки цим дівчатам марно про це розповідати, однак, не зрозуміють, вони то і снігу не бачили.

— Я тут вдруге, — повільно мовив Нік.

Дівчина хитнула головою. Але це був жест вихованості, який анічогісінько не означав.

Нік зітхнув: «Знала б ти подробиці цієї історії, не була б така спокійна».

Справи у нього були справді важливі і відкладати їх він не збирався. Саме тут і тепер, потягуючи кокосове молоко, він вирішить їх. Або не вирішить ніколи.