«Добре було б, аби зараз хлинув дощ. Непогане причина, щоб перенести зустріч», — подумала вона.

Проте небо було безхмарне і тільки сонце виблискувало в ньому золотою монетою, спекотне повітря обпікало тіло і жодна рослина не хиталась від вітру. Арніка згадала про сонячні окуляри, забуті на поличці біля трюмо, проте вирішила не повертатися. Колись це було недоброю прикметою, щоправда люди Епохи Риб не вірили в забобони. Але ж Арніка досі не вважала цю епоху своєю.

Вона тут гостя, прибулиця з іншого світу і сама не відає, яким вітром її сюди закинуло. І хоча і зустріли її тут з почестями, та сама атмосфера ери і її люди тиснули на Арніку, ніби пригинаючи до землі, розмови і ситуації, в які вона втрапляла постійно обточували, робили все подібнішою до них і разом з тим стирали з пам’яті і без того призабуті епізоди життя іншого; життя, яке ще пам’ятала підсвідомість, але не розум.

Уже на вулиці Арніка озирнулась. Ще раз уважно обвела поглядом кімнату, де у кріслі спала, зморена спекою служниця. І вся її оселя видалась їй якоюсь ляльковою: ліжко з рожевим покривалом, дерев’яні шафа-купе, крісла-качалки на точених ніжках, гардероб із силою-силенною суконь для різних ритуалів, з півсотні пар черевичків 35 розміру. Саме такі кімнати проектують дизайнери для ляльок Барбі. Інколи Арніка теж відчувала себе іграшкою, в руках цих людей, нехай і священною. Якби довелося покинути це помешкання, вона не сумувала б за ним. Проте, як знати. Інколи починаєш цінувати лише те, що втрачаєш.

Коли дівчина прийшла на умовлене місце, біля старого фініка ще нікого не було. Арніка сіла під його кроною в одну з асан, дістала з кишені вервицю з рожевого кварцу і почала перебирати намистини пучками пальців, тихенько заспівала пісню про сіренького котика, який ходить по хаті. Пісня ніби випірнула зсередини її єства.

Такі спогади були особливо цінними. Вони, немов та ниточка, з’єднували її із загадковим світом минулого, про який вона, як не намагалася, — згадати не могла.

Пісня здавалася ще дивнішою від того, що тут сірих котів не було — а лише бузкові, фіолетові, рожеві та бірюзові, а ходити по хаті вони взагалі не могли, оскільки їх тримали в зоопарках під наглядом ветеринарів, як вимираючий вид. Ніхто ніколи Арніці не співав цю пісню. Жодного разу вона не чула її з Інтернету. Але ж хтось колись вигадав її; і напевно це було в іншій ері…

Якби хтось глянув на неї здаля — подумав би: Богиня медитує. І від цього великий фінік, під яким триває дійство, набуває святості.

— Ваша святосте, — покликала її пророчиця і Арніка інстинктивно здригнулася, — пробачте, що перебиваю Вашу молитву.