Арніка окинула поглядом пророчицю і ледь помітно хитнула головою. Та була вдягнута як завжди дуже просто і без смаку — довга прозора спідниця, сплетена з води накидка поверх майки і такого ж кольору стрічка у сплутаному волоссі. Дивлячись на неї, можна було подумати, що вона вдягнулася місяць тому та так відтоді і не роздягалась.

— Хотіла тебе запитати, — мовила Арніка замість привітання.

Пророчиця скромно опустила голову.

— Якщо мої невеликі уміння дозволять відшукати в просторі відповідь на Ваше запитання, пані…

— Скажи, — перебила її Арніка. — В цій ері колись були сірі коти?

Погляд бурих очей пророчиці не виразив, ані подиву, ані цікавості.

— Ніколи, пані. — мовила вона так, немов відповіла котра година.

— Гаразд, — хитнула головою Арніка і спрямувала погляд поверх постаті пророчиці, вище хмар, вище неба, — А в інших Ерах, в інших світах?

На якусь мить пророчиця замислилась.

— В жодному писанні, в жодній історичній книзі не зустрічала нічого подібного, лише…

— Лише?…

— Був такий фантаст Еріко Окіре. Посередній письменник, у нього є оповідання «Містерія». От там головна героїня мала сірого кота. Але це ж фантастика.

— Невже?

— Прошу.

— А-а, нічого, це я так. Сама до себе, — зітхнула Арніка. — Він живий?

— Еріко Окіре? — перепитала пророчиця, — Ні, помер минулої ночі.

— Минулої ночі? — зойкнула Арніка.

— Так.

— Це ж треба. Від чого?

— Зупинка серця.