Це казала жінка. Наомі. Частково Міллер сердився на неї за те, що потурбувала, але в її голосі було щось, не злість і не страх, але щось подібне. Йому стало цікаво. Він не поворухнувся, не відключився. Він слухав.
– Мені треба, – мовив капітан. Голос звучав хрипко, мов у того, кому треба прокашлятись, – те, що сталося на Еросі… Це змусило мене переглянути багато речей. Я дещо стримував.
– Капітане…
– Ні, вислухай мене. Коли я був там і думав, що мені залишилось півгодини під звуки автоматів пачінко, а потім смерть, це й сталося, я зрозумів, про що жалкую. Розумієш? Я відчував, що мені не ставало духу на багацько речей, які хотів зробити. Тепер я знаю. Я не можу просто ігнорувати це. Я не можу робити вигляд, що цього не було.
– Капітане, – повторила Наомі, і попередження в її голосі зробилося сильнішим.
– Я закохався в тебе, Наомі, – зізнався Голден.
Пауза була не довшою, аніж удар серця.
– Ні, сер, ви ні.
– Я так. Я знаю, що ти думаєш. Я пройшов крізь травматичний досвід і все, що я роблю, треба для підтвердження життя, створення зв’язків або щось типу цього. Але ти маєш повірити в те, що я відчув. Коли я був там, то розумів, що найбільше у світі я хочу повернутися до тебе.
– Капітане, скільки ми разом служимо?
– Що? Я точно не впевнений.
– Ну приблизно?
– Вісім з половиною рейсів, це майже п’ять років, – зам’явся Джим.
– Хай будеʹ. І за цей час зі скількома ви ділили койку?
– Це важливо?
– Трохи є.
– З декількома.
– Більш ніж тузень?