– Ти вбив того хлопця. На станції. Встрелив. Ну тобто я знаю, що ти і раніше стріляв в людей. В готелі. Але наприкінці ти насправді вистрілив комусь в обличчя.

– Ага, вистрілив.

– Тобі норм з цим?

– Звісно, – швидше аніж потрібно відповів Джим.

Загуділи очищувачі повітря, і манжета вимірювача кров’яного тиску, мов долонею, стисла йому здорову руку. Голден мовчав, але, скосивши погляд, Міллер помітив підвищений тиск і підвищену мозкову активність.

– Вони нам завжди давали вихідні, – незрозуміло до чого сказав Міллер.

– Що?

– Коли ми в когось стріляли. Неважливо, на смерть чи ні, вони завжди давали нам лікарняний. Зброю ми здавали. Йшли на бесіду з мозкоправом.

– Бюрократи.

– Вони мали рацію, – не погодився Міллер, – постріли в людину щось з тобою роблять. Вбивство людини… це навіть гірше.

Неважливо, чи вони чекали на постріл, чи в них не було вибору. Різниця невелика. Але це не полишали просто так.

– Схоже, ти через подібне проходив.

– Можливо. Слухай. Пам’ятаєш, я там дещо казав про те, як ти вбив когось? Типу залишити його живим це не робило йому доброї послуги? Я прошу вибачення, що так сталося.

– Ти вважаєш, що був неправий?

– Ні, не був. Але мені шкода.

– Добре.

– Йсусе! Слухайно-но, я сказав, що це добре, що воно тебе турбує. Це добре, що ти не можеш перестати це бачити чи чути. Це та штука, що переслідує тебе? Так воно всьо і має бути.

Голден мовчав, потім сірим як бетон голосом сказав:

– Знаєш, я і раніше вбивав людей. Але вони були відмітками на радарі. Я…

– Це не те саме, еге ж?