Але згодом поміж впізнаної анатомії смерті і розчленування стали помітні й інші речі: спіраль наутилуса, шар м’якого чорного волокна, світла пляма чогось, схожого на шкіру, проштрикане тузенями зябрів, напівсформована кінцівка, одночасно схожа на комашину і на зародкову, і яка не була ні тим, ні іншим. Заморожена, мертва плоть, що оточувала реактор, мов шкірка. Команда корабля-неведимки. Або й «Скопулі».

Усі, крім Жулі.

– Еге, – озвався Амос, – це займе дещо більше часу, аніж я думав, кеп.

– Добре, – голос капітана по радіо якось тремтів, – можеш цього не робити.

– Без проблем. Допоки нічого з цього дивного лайна не проламує корпус, реактор має запуститися просто ідеально.

– Тебе не турбує те… що навколо? – запитав Голден.

– За всієї поваги, кепе, я про це не думаю. Дайте мені двадцять хвилин, і я скажу, чи ми отримаємо енергію, чи тре буде тягнути лінію з «Росі».

– Гаразд, – погодився Голден і додав більш твердим голосом: – Тільки нічого не торкайся.

– Цього не станеться, – запевнив механік.

Вони виплили назад з люка, Голден, Наомі і нарешті Міллер.

– Це… – почала Наомі і кашлянула. – Це те, що сталося на Еросі?

– Можливо, – відповів детектив.

– Амосе, – запитав капітан, – чи в тебе досить енергії в батареях, аби запустити комп’ютери?

Запала тиша. Міллер зробив глибокий вдих, запах озону й пластику вдарив йому в ніс.

– Думаю, так, – непевно відповів той, – але якщо ми спершу запустимо реактор…

– Підніми комп’ютери.

– Ви тут головний, кепе. Будуть за п’ять хвилин.

У тиші вони попливли до шлюзу і повз нього до містка. Міллер оглянувся на те, як Голден тримав траєкторію спочатку біля Наомі, а потім геть від неї.

Хоче захистити, але соромиться, подумав Джо. Кепська комбінація.

Жулі чекала в шлюзі. Не одразу, звісно.