Вся четвірка пройшла повз апарати мовчки.

У майстерні і виробничці сліди насилля були чіткішими. Кров на підлозі і стінах, пасма склоподібної золотистої смоли, що колись була блювотинням. Клубок уніформи. Тканина була змотана і просякнута чимось, перш ніж холод космосу заморозив її. Звички, набуті роками ходінь по місцям злочинів, дозволили скласти тузень дрібниць в єдине ціле: візерунок подряпин на підлозі і дверях ліфта, бризки крові і блювоти, відбитки ніг. Все це складалося в історію.

– Вони в машинному, – сказав Міллер.

– Хто? – запитав Голден.

– Команда. Ті, хто були на борту. Всі, за виключенням цього, – пояснив він, вказуючи на половину відбитка ноги, що вів до ліфту. – Ти помітиш відбитки її ніг повсюди. І тут, де вона вступила в кров, вони майже сухі. Лущаться, замість аби змазуватись.

– Звідки ти знаєш, що це була дівчина? – запитав капітан.

– Тому що це була Жулі, – відповів Міллер.

– Ну, хто б там не були, вони вже давно насмоктались вакууму, – висловився Амос. – Хочете підемо подивимось?

Ніхто не сказав «так», але всі посунули уперед. Люк був відкритим. Якщо темінь позаду нього й виглядала твердішою, більш зловісною, більш особистісною, аніж деінде на борту, то це лиш Міллерова уява грала.

Він зашпортався, намагаючись викликати в пам’яті зображення Жулі, але вона не могла прийти.

Проникнення на машинну палубу було подібним до запливання в печеру. Міллер завважив, як ліхтарі інших мацали по стінам і панелям, шукаючи живі прилади або такі, що можна оживити. Він спрямував власний промінь вглиб кімнати, і темінь поглинула його.

– Батареї живі, кеп, – сказав Амос, – і… схоже, що реактор заглушили. Навмисне.

– Вважаєш, що зможеш його запустити?

– Хочу прогнати деяку діагностику, – відповів механік, – може бути причина, з якою його заглушено, і я не хочу дізнаватися про неї найлегшим способом.

– Слушно.

– Але як мінімум я можу дати нам… трохи… давай-но, ти, падло.

По всій палубі загорілося біло-блакитне світло. Несподіване сяяння на пів секунди засліпило Міллера. Його зір повертався, і разом з ним зростав острах. Наомі охнула, а Голден зойкнув. Щось на задвірках Міллерової свідомості почало вищати, але він змусив це замовкнути. Це просто місце злочину. А це просто тіла.

От тільки вони не просто тіла.

Перед ним стояв реактор, німий і мертвий. А по ньому розтікся шар людської плоті. Він міг виокремити плечі, руки з пальцями, розчепіреними настільки, що боляче було дивитись. Вигин довгої змії хребта, віяло ребер, схоже на ноги спотвореної комахи. Він намагався зрозуміти те, що бачить. Він раніше бачив вительбушених людей. Він знав, що довгий липкий крутень ліворуч був кишками. Можна було розрізнити, як тонкий кишківник переходить в товстий. Проглядали знайомі обриси черепу.