Амос рушив донизу, розчиняючись у темряві. Голден тримався за ним. Міллер позаду. По рухах Наомі не було зрозуміло, вона стурбована чи, навпаки, розслабилася.

Камбуз був порожнім, хоча там і там видно ознаки боротьби. Крісло зі зламаною ніжкою. Довга визублена подряпина внизу стіни, де щось гостре здерло фарбу. Два отвори високо в переборці залишені сліпими кулями. Міллер витягнув руку і поколихав один зі столів.

– Міллере,– озвався капітан, – ти йдеш?

– Поглянь-но, – відповів детектив.

Темна калюжа була бурштинового кольору, шаруватою і блищала в промені ліхтаря, мов скло. Голден підплив ближче.

– Блювотиння зомбі?

– Думаю, так.

– Що ж, я впевнений, що ми на правильному кораблі. В певному сенсі, «правильному».

Кубрик був тихою пусткою. Вони заглянули в кожну каюту, але жодної персональної ознаки – ні терміналів, ні фотографій, ні імен чоловіків і жінок, що жили, дихали і можливо, померли на цьому кораблі. Навіть капітанова каюта ледь вирізнялась розмірами і наявністю зачиненого сейфу.

У чималому центральному відділенні, завбільшки з корпус «Росінанта», здіймалися горою, мовби втілюючи темноту, дванадцять масивних циліндрів, поцяцькованих вузькими драбинами і риштуванням. Міллер помітив, як неприємно була вражена старпом:

– Що це за одні? – запитав він.

– Торпедні апарати, – пролунала відповідь.

– Торпедні апарати? – перепитав він. – Господи Йсусе, скільки їх там напаковано? Мільйон?

– Дванадцять, лише дванадцять.

– Вбивці лінкорів, – додав Амос, – створені, аби швиденько і з першого залпу знищити те, на що ти вкажеш.

– Щось на кшталт «Доннаджера»? – запитав Міллер.

Голден повернувся до нього, риси обличчя його були підсвічені діодами всередині шолома:

– Або «Кентербері».