– Міллере, – відповів Джим майже миттєво.

– Я йду всередину, – повідомив Міллер.

– Чекай. Дивись, ми можемо спробувати відправити автоматичного візка. Якщо «Росі»…

– Ага. Але ти знаєш, як воно може статись. А я в же тут. І на додачу ми не знаємо, наскільки цей сучий син може ще прискоритись. У нас є проблема, яку потрібно розрулити. Так ми і вчинимо.

Все одно Джимова надія була слабенькою. Так, для проформи. Просто жест, хоча Міллер припускав, що може навіть зворушливий.

Намагається врятувати усіх навіть в останній момент.

– Я зрозумів, – нарешті погодився Голден.

– Домовились. Тож що після того, як я знищу те, що там знайду?

– Ми працюємо над способами анігілювати станцію.

– Добре, я ненавиджу влазити в проблеми задарма.

– Тут… тут є хоч щось, що я міг би для тебе? Після всього?

– Та нє, – відповів Міллер, і Жулі вже була поруч, її волосся плавало навколо неї, наче вона була під водою. Вона більше світилась завдяки слабенькому світлу зірок, аніж сама по собі.

– Чекай. Так, пару речей потрібно. Батьки Жулі. Вони керують «Мао-Квіковською торговою». Вони знали, що буде війна, ще до її початку. Вони пов’язані з «Протоґеном». Зроби так, щоб вони не відкараскалися. І якщо побачиш їх, передай, що я шкодую про те, що не знайшов її вчасно.

– Зроблю, – погодився Голден.

Міллер перевів погляд у темряву. Чи ще є щось? Чи має бути щось на додачу? Слівце для Ґейвлока? Чи Масс. Чи Діоґо та його друзів з АЗП? Але ж це треба мати що сказати.

– Окей. Тоді все. З тобою було приємно працювати.

– Мені шкода, що все так склалося, – сказав Голден. Це не було вибаченням за його слова чи вчинки, за вибір та відмову.

– Ага. Та що ти міг зробити, еге ж?

Це було найближче до прощання, наскільки вони спромоглися. Міллер розірвав з’єднання, відкрив теку зі скриптом від Наомі і запустив його. Копирсаючись, він знову увімкнув трансляцію з Ероса.

Тихий шерхіт, неначе пальцями рук вести по нескінченному аркушу паперу. Джо увімкнув ліхтарі на візку, і темний вхід на станцію заграв сірим індустріальним кольором. По кутках розбіглися тіні. Його уявна Жулі стояла у плямі світла, наче вузький промінь прожектора підсвічував її і одночасно конструкції позаду неї – відбитки давньої мрії, що майже добігла кінця.