— Знаєш, Стоноре, — сказав задумливо Лоу, — я тепер майже переконаний, що Тойво потрапив до рук цих пекельних почвар. Вони, без сумніву, водяться в підземному лабіринті. Світіння повітря, шум — це їх робота. Дивно, що вони тоді випустили вас живцем…

Стонор здригнувся.

— Ти гадаєш?

— Наша експедиція переполовинена, — продовжував Лоу. — Ми тепер нічого не вдіємо. Ми навіть не дізнаємося про долю зниклих товаришів. Адже і Рассел міг опинитися в полоні цих потвор. Може, їх декілька никало вчора вночі біля Великої кабіни. І якщо вони спробують атакувати нас серйозно, ми всі загинемо.

— Атакувати?

— А чом би й ні, Стоноре?.. Я все думаю й ніяк не можу зрозуміти, чому Рассел попереджав лікаря, щоб ми не стріляли.

— Дурниці.

Стонор поспішно пройшов у радіорубку.

Незабаром крізь відчинені двері донеслася музика.

— Це, здається, Кейптаун, Фреде, — сказав Стонор, повертаючись. — Наразі в ефірі все спокійно.

Музика різко обірвалася. Коротка пауза, а відтак:

— Алло, алло, говорить радіостанція «Лазарєв». Викликаємо зимівлю англо-американо-французької експедиції. Алло, алло. Велика кабіна, чому мовчите? Повідомте, що трапилося. Алло, алло…

Текст звернення був двічі повторений по-англійськи, відтак по-французьки.

— Не розумію, задля чого вони знову нас викликають, — роздратовано кинув Стонор.

— А що тут незрозумілого? Ми мовчимо. Вони — найближчі сусіди. Це Антарктика, Ральфе. — Лоу піднявся з-за столу. — Треба їм негайно відповісти. Може, покликати лікаря?

— Не треба. Поговори сам.

Лоу зробив крок у радіорубку.

— Слухай, Фреде, зачекай хвилинку! — крикнув Стонор. — Ти їм скажи так…

Він не встиг закінчити: у репродукторі почулося зловісне завивання. З кожною секундою завивання ставало все голоснішим.

З радіорубки виглянув Лоу.