— Ти з’їхав з глузду, Фреде. Ти ж бачив, що? це таке. Якщо у них і є дрібка розуму, то не більше, ніж у пітекантропа[185]. Ні, тобі конче треба ковтнути свіжого повітря. Чом би тобі не зазирнути на метеомайданчик? Останніми днями ти часто порушуєш графік спостережень.

— Ти хочеш, щоб я вийшов зараз назовні?

— Разом зі мною. Я страхуватиму тебе. Зараз не дуже мете…

— Хочеш використати мене як приманку? В Індії так полюють на тигрів… з молодим баранцем… Бе-е, бе-е…

— Боїшся?

— І не приховую цього. І ти боїшся, Стоноре. І лікар боїться. І кожен боявся б на нашому місці. Ми зіткнулися з чимось небувалим, грізним, незрозумілим і тому страшним. Але ми всі боїмося по-різному. Лікар прикрив голову подушкою й сподівається проспати страшні години; у тобі страх бореться з честолюбством і бажанням дістати мільйон доларів за шкуру цієї бестії. А мене після загибелі Джека не вабить навіть мільйон доларів. Та ти й не поділився б ним зі мною, Стоноре.

— Хочеш поторгуватися, Фреде. Відповідна мить, щоби зробити бізнес.

— Ні, торгуватися не буду. Піду.

— Куди?

— На метеомайданчик. Щоб ти більше не зміг дорікнути Лоу в порушенні графіку спостережень.

— Ну ось, ти, здається, образився на мене, старий.

— Ні. На тебе ображатися не можна. Ти начальник. На війні як на війні…

Перед виходом на поверхню Стонор знову увімкнув радіо.

Виття звучало тихіше, часом зовсім затихало. У ньому з’явилися нові відтінки туги й непогамованого болю.

— Неймовірно, — прошепотів Стонор. — У цьому справді є мелодія й якийсь свій ритм. Що все це може означати? Якщо джерелом цих перешкод є тутешні мешканці, далебі, вони віддаляються зараз від Великої кабіни. Не запізнитися б нам.

Натягнувши поверх хутряних рукавиць гумові, Стонор обережно опустив металеву кришку люка. Над головою зблиснули веселкові фестони полярного сяйва. Крізь різноколірні хвилі, що поволі котилися по темному небу, просвічували зірки. Вітер задував поодинокими поривами, здіймаючи й женучи струмені поземки.

Стонор посвітив сильним рефлектором і переконався, що майданчик навколо люка порожній.

— Запізнилися! — крикнув він у саме вухо Лоу. — Надто довго філософствували… Погода покращала і… вони зникли.

— Але мороз чортячий, — пробурмотів метеоролог, вилазячи з люка.

— Подивися, чи немає слідів! — знову крикнув Стонор.