— А стан пораненого?

— Дуже важкий.

— Можна відразу ж пройти до нього?

— Певна річ.

— Товариші, може, й ми не втрачатимемо дорогоцінного часу? — густим басом запропонував Лобов. — Машина в повному порядку. Зараз механіки доллють пального, і починаймо пошуки.

— Іван має рацію, — кивнув Веріадзе. — Є щось нове?

— Абсолютно нічого, — сказав Лоу. — Вчорашній день і сьогоднішня ніч минули спокійно. Електричні мавпи більше не з’являлися.

Веріадзе потер гладко поголене підборіддя.

— Пропоную зробити так. Юрій залишиться тут. Ми з Іваном летимо на пошуки. Ви зможете приєднатися до нас?

— Звісно, — відповів Лоу. — Але, поки заправляють машину, прошу вниз, на чашку чаю. За столом обговоримо деталі.

Пропустивши гостей уперед, Лоу нахилився до вуха лікаря:

— Ти, здається, назвав цього хлопчика професором, Рисе?

Жиро сердито фиркнув.

— Цей «хлопчик» — один з найвидатніших медиків нашого часу: академік і автор кількох сотень книг і статей. Це три аси, Фреде. Веріадзе — знаний геофізик і географ, почесний член багатьох академій світу, у тому числі й вашої, американської, а Бєлов — неперевершений майстер полярної авіації. У Москві на його честь уже споруджено монумент.

Лоу похитав головою.

— Велика кабіна удостоїлася великої честі, Рисе!

— Залишається пошкодувати, що це не сталося трьома днями раніше.

* * *