Сьогодні вночі, за три години перед запалюванням, такі розрахунки при можливих несправностях були приємним способом провести час. І так, я знаю, що я дивна. Однак я була не одна.

На своєму столі Натаніель мав купу доповідей і гриз олівець, проглядаючи їх. Бублес мав перед собою щось подібне до в’язання — хоча, враховуючи, що ми збираємося запустити саме його дитину, це не виглядало дивно.

Звичайно, працювали не всі. Паркер піднявся наверх разом з з Клемонсом поговорити з журналістами. Сьогодні у нього не було й сліду від кульгання.

Що це, до біса? Не поліомеліт, напевне. Мама знала б, що це, але у мене не було нікого, кого я могла би запитати, не вказавши прізвища. Можливо, я могла би поцікавитися у лікаря, який порекомендував мені Мілтаун?

— Знову?! — Кармуш зі стогоном відкинувся назад на стільці. — Колись… клянусь, що колись я переможу.

Хелен схрестила руки і посміхнулася йому.

— Це лише шах. У вас ще є шанс.

Він забурмотів і нахилився, щоб подивитись на дошку.

Я опустила олівець.

— Якщо ти просто хочеш виграти, можеш зіграти зі мною.

Похитавши головою, Кармуш продовжував дивитися на дошку. Він потягнувся вперед до пішака, поглянув на Хелен і відвів руку назад. Затамувавши дихання, він пробурмотів французькою мовою щось про батьківство Хелени чи про варіант гри. Так чи інакше, це звучало дратівливо.

— Est-ce qu'elle vous bat de nouveau? — Паркер підійшов ззаду, і я нахилилася на своєму сидінні. Клянусь, він зробив це навмисне.

— Ох. Il est l'ordre naturel, is pense. — зітхнув Кармуш і постукав пальцями по краю дошки.

— Il n'y a rien de naturel. — Паркер глянув на мене. — Йорк. Клемонс хоче вас бачити.

— І він послав вас вниз по сходах заради маленької мене? — Я часом виглядаю як повна ідіотка. Протидіяння йому було останнє, що мені потрібно було зараз. Я відсунула стілець назад, усвідомлюючи, що Хелен та Кармуш дивляться на нас. — Дякую.

Я пішла за ним на верхній поверх центру управління місіями. Натаніель в іншому кінці залу був з головою занурений у повідомлення, і не піднімав очей.

— Будь-яка ідея чому?

Паркер відчинив двері, але не затримав їх для мене. Я спіймала ручку дверей, і догнала його на сходовій клітці. Він переступав через сходинку, ніби щось доводив собі.

— Почуваєтеся краще, як я бачу. — Я догнала його по сходах, вдячна за час, який я витратила на підготовку до тестування. Навіть у спідниці та підборах я могла пробігтися по сходах, не задихавшись.

На вершині сходів Паркер почекав на мене біля дверей з кам'яним обличчям. Він був гарним чоловіком, я це визнавала. Він і Натаніель — обидва були блондинки з яскраво-блакитними очима, але там, де мій чоловік був худий і вугластий, у Паркера була ідеальна статура кінозірки, з квадратною щелепою та роздвоєним підборіддям.