— Хто це? — спитав сліпий, торгаючи поводиря за плече. — Чому ми зупинилися?

Через затички дистикоста його голос звучав гугняво.

Юнак з острахом придивився до Лето й сказав:

— Це всього лиш хтось самотній у пустелі. На вигляд дитина. Я намагався наслати на нього хробака, але той не хоче йти.

— Чому ти мені не сказав? — дорікнув йому сліпий.

— Я думав, що це лише хтось самотній у пустелі! — запротестував юнак. — Але це демон!

— Говориш, як справжній син Джакуруту, — промовив Лето. — А ти, сір, ти — Проповідник.

— Це я, так. — І в голосі Проповідника з’явився страх, бо він нарешті зустрівся з власним минулим.

— Це не сад, — сказав Лето, — але можеш розділити це місце зі мною.

— Хто ти? — запитав Проповідник. — Як ти зупинив нашого хробака?

У голосі Проповідника можна було розпізнати зловісні нотки. Зараз він прикликав спогади з того альтернативного видіння… знаючи, що може дістатися кінця нитки.

— Це демон! — протестував молодий поводир. — Мусимо тікати, інакше ж наші душі…

— Тихо! — ревнув Проповідник.

— Я Лето Атрід, — промовив Лето. — Ваш хробак зупинився, бо це я йому наказав.

Проповідник стояв у крижаній тиші.

— Ходи-но, батьку, — сказав Лето. — Зійди й проведи зі мною цю ніч. Дам тобі напитися солодкого сиропу. Бачу, ти маєш фримпакет, а в ньому посудини з їжею та водою. Поділімося нашими багатствами тут, на піску.

— Лето ще дитина, — заперечив Проповідник. — Кажуть, що він загинув через зраду Корріно. Твій голос геть не дитячий.

— Ти мене знаєш, сір, — промовив Лето. — Я малий для свого віку, як і ти був, але мій досвід древній, а голос навчений.

— Що ти робиш тут, у Внутрішній Пустелі? — спитав Проповідник.

— Бу цзі, — відповів Лето. — Ніщо з нічого. Це була відповідь мандрівного дзен-суніта, що завжди діяв знічев’я, для розваги, без зусиль і у згоді з навколишнім світом.