— Давай увечері, мій Ромео. Зараз моє серце жадає лише яєчні, бекону з тостами і кави.

Трейвіс спустився вниз і відкрив у вітальні віконниці, щоб впустити ранкове світло. Небо було хмарним і сірим, як і вчора, тому ввечері слід було чекати дощу.

На кухні він помітив, що двері в комірчину відчинені й там увімкнене світло. Він зазирнув туди, але Ейнштейна там не виявилось. На підлозі з фішок було викладено повідомлення, залишене ретривером уночі: «ПІСТОЛЕТ ЗЛАМАВСЯ. ЖОДНИХ ЛІКАРІВ. БУДЬ ЛАСКА. НЕ ХОЧУ НАЗАД ДО ЛАБОРАТОРІЇ. СТРАШНО. СТРАШНО».

Чорт забирай. Дідько.

Трейвіс вибіг з комірчини і крикнув: «Ейнштейне!»

Ніхто не гавкав і не біг.

На кухні вікна досі були зачинені, а світло з комірчини майже не проникало сюди, тому Трейвіс клацнув перемикачем.

У кухні Ейнштейна теж не було.

Трейвіс побіг у кабінет, але й там пса не виявилося.

З шалено розкалатаним серцем Трейвіс помчав нагору, перестрибуючи через кілька сходинок. Він зазирнув до третьої спальні, де вони планували зробити дитячу кімнату, а потім до студії. Але Ейнштейна теж там не було, як і в їхній спальні. Трейвіс у відчаї навіть зазирнув під ліжко. Він не міг зрозуміти, куди, в біса, подівся пес, і слухав, як Нора виспівує у душі (вона ще не знала, що відбувається). Трейвіс уже хотів було піти до неї, щоби повідомити, що трапилось щось жахливе, аж нараз згадав про ванну на першому поверсі. Він вибіг зі спальні й помчав униз сходами настільки швидко, що ледь не перечепився. У ванній, між кухнею та кабінетом, він знайшов згубу.

У ванній стояв сморід. Пса знудило в унітаз, але він не спустив після себе воду, хоч завжди це робив; напевне, йому забракло сил або тверезості розуму. Ейнштейн лежав на боці. Він ще був живий, висновуючи з його хрипкого дихання. Коли Трейвіс заговорив до нього, ретривер спробував підняти голову, але йому забракло сил.

Але його очі…

Трейвіс надзвичайно обережно припідняв голову ретривера й побачив, що його чудові виразні карі очі ледь вкрилися поволокою. З них сочилася водяниста жовта рідина, засихаючи на його золотистій шерсті; така ж рідина текла з його ніздрів.

Приклавши руку до шиї ретривера, Трейвіс відчув важкий і нерегулярний пульс.

— Ні, — промовив Трейвіс. — О ні, о ні. Цього не буде, хлопче. Я не допущу цього.

Він опустив голову ретривера на підлогу, піднявся і пішов до дверей. Ейнштейн майже беззвучно заскавчав, наче благав, щоб його не залишали одного.

— Я скоро буду, — пообіцяв Трейвіс. — Ти тільки тримайся, хлопче. Я скоро буду.

Він помчав до сходів і тепер злетів ними нагору ще швидше, ніж до цього. Він захекався, а його серце так калатало, що, здавалося, зараз вискочить із грудей.