— Що це?! — вигукнула вона. — Я бачила обличчя!

— Це тільки твоє власне прекрасне обличчя, — мовив Нелюд.

— Я знаю, — сказала вона, відвертаючись від дзеркальця. — Моє обличчя… дивилося на мене звідти… Я стаю старшою чи це щось інше? Мені здається… я відчуваю, ніби в мене надто швидко б’ється серце… і стало холодно… Що ж це таке? — Вона переводила погляд з Нелюда на Ренсома і навпаки. З обличчя у неї наче спала завіса таємничості. Почуття тепер відбивалися на ньому так само чітко, як, приміром, на обличчі в людини, котра, почувши гудіння ворожих літаків, поспішає до бомбосховища.

— Що це? — перепитала вона.

— Це страх, — мовила Вестонова подобизна. На цих словах почвара повернулася до Ренсома і криво посміхнулася.

— Страх, — повторила Владарка. — Отже, це — страх. — Якусь хвилину вона, вочевидь, обмірковувала щойно зроблене відкриття і кінець кінцем доволі різко винесла остаточний присуд: — Мені він не подобається.

— Він мине, — сказав Нелюд, та тут уже втрутився Ренсом:

— Якщо ти зробиш так, як він хоче, то страх не мине ніколи. Навпаки, його ставатиме дедалі більше й більше.

— Ми кинемось у велику хвилю, — знову заговорив Нелюд, — пройдемо через неї і вийдемо з протилежного боку. Щойно ти спізнала страх, тож тепер тобі відомо, що саме ти мусиш перенести заради свого роду. Ти знаєш, що Владар на таке не наважиться; крім того, тобі й самій не хочеться, щоб він також пережив щось подібне. А тут узагалі нічого боятися; якщо вже на те пішло, то цю штучку створено для радості. Що в ній такого страшного?

— В мене одне обличчя, а тут їх стало два, — рішуче заперечила Владарка. — Ця річ, — показала вона на дзеркальце, — і я, і не я.

— Якщо ти у неї не подивишся, то й не дізнаєшся, яка ти гарна.

— Мені оце спало на думку, чужинцю, — сказала вона, — що плід не може з’їсти сам себе. Так і людина не може дивитися сама на себе.

— Звісно ж, плід нічого такого не може — бо він тільки плід, — мовив Нелюд. — Але ми можемо — бо ми люди. Ця річ називається дзеркалом. Людина може любити сама себе і розмовляти сама з собою. Це, власне, й означає бути людиною — дивитися на себе, буцім на іншу людину, і милуватися своєю вродою. Саме для цього й придумали дзеркало.

— Це благо? — запитала Владарка.

— Ні, — відповів Ренсом.

— Хіба можна про це дізнатися, не попробувавши? — сказав Нелюд.

— А якщо ти попробуєш, і виявиться, що це не благо, — додав Ренсом, — то чи зможеш стримати себе і більше не дивитися?

— Я вже побачила себе, — мовила Владарка, — але ще не знаю, як я виглядаю. Якщо вже я роздвоїлася, то краще все ж знати, яка та, інша. Послухай, Пістрявий, я подивлюся тільки один раз, щоб розгледіти обличчя тієї жінки. Навіщо мені дивитися більше?