Увесь яскравий світ навколо спав мертвим сном. Не було ні правил, ні судді, ні глядачів; лишень повне знесилення змушувало супротивників час від часу переривати небачений поєдинок і ділило його на своєрідні раунди. Скільки їх було, Ренсом так ніколи й не зумів пригадати. Вони просто йшли один за одним, неначе приступи лихоманки, а спрага невдовзі стала мучити сильніше, ніж біль від ран. Іноді вони обидва у повній знемозі валилися на землю. Одного разу Ренсом упіймав себе на тому, що сидить верхи на Нелюдові, обома руками стискає того за горло і — на превелике своє здивування — виспівує якісь рядки з «Битви при Малдоні», та тут ворог уп’явся кігтями йому в руку і став так сильно гамселити його по спині колінами, що він відлетів убік.

Ще йому запам’яталося — десь так запам’ятовується острівець свідомості між двома важкими операціями, — як він уже чи не в тисячний раз іде назустріч Нелюдові, чітко при цьому розуміючи, що битися більше просто не здатний. На мить у нього склалося враження, що перед ним стоїть не Вестонова подоба, а якась мавпа, проте він одразу ж усвідомив, що це йому примарилося. Ренсом похитнувся, і тут його пройняло почуття, якого добра людина в нашому світі спізнати, либонь, не може — почуття чистої, праведної, несамовитої ненависті. Раніше ненависть завжди поєднувалася у Ренсома з почуттям провини, з неясною підозрою, що йому знову не вдалося відокремити гріх від грішника; тепер же він відчував, як навіть руки й ноги у нього сповнюються нестримною енергією ненависті, що перетворює їх на нездоланні вогненні стовпи. Перед ним стояла не просто істота з зіпсованою волею, а сама зіпсованість, сам розклад і тлін у плоті, який підкорив собі чужу волю. Колись, у незапам’ятні часи, це справді була особа, але тепер жалюгідні рештки особистості використовувалися лишень як знаряддя для шаленого, позбавленого будь-яких особистісних ознак заперечення всього сущого. Нелегко, мабуть, зрозуміти, чому Ренсом, зробивши це відкриття, не жахнувся, а зрадів. Зрадів, бо нарешті з’ясував, для чого на світі існує ненависть. Як хлопчак, який, роздобувши сокиру, радіє, побачивши дерево, або, отримавши у подарунок коробку кольорових олівців, тішиться, натрапивши на стос чистих аркушів білосніжного паперу, так і він радів, що почуття, яке нуртувало у нього в душі, й об’єкт цього почуття так досконало відповідають одне одному. Все тіло у Ренсома кривавило, він увесь аж тремтів від виснаження, але тепер уже твердо знав, що сил йому не забракне, і, кинувшись знову на живе втілення смерті, на правічне ірраціональне число вселенської математики, здивувався, а водночас, десь глибше, і не здивувався силі, якою раптом налилося його тіло. Думка геть не встигала за руками, а руки взагалі коїли просто-таки страшні речі. Ось тріснуло ребро, ось хруснула щелепа; почвара, здавалося, уся тріщала і розвалювалася під його ударами. Часом їй усе ж вдавалося зачепити Ренсома своїми кігтями, та він зовсім утратив здатність відчувати біль. Здавалося, він міг би так битися, так ненавидіти досконалою ненавистю хоч би й цілий рік.