Він подався лісом далі — туди, де дерева росли густіше, — і за кілька кроків мало не перечепився через Владарку, яка лежала на землі, забувшись міцним сном. Зазвичай о цій порі вона вже давно не спала, і Ренсом збагнув, що сон послав їй Малелділ. «Я ніколи більше її не побачу, — подумалося йому. — Я взагалі ніколи більше не дивитимусь на жінку так, як дивлюся оце зараз.» Доки він стояв над Владаркою, його проймала якась дивна, сирітська туга — ото б побачити, хоч раз у житті, праматір свого роду отак, в усій славі та невинності! «В нас усе інше — інша благодать, інша слава, — шепотів він сам до себе, — але не така, такої ні нам, ні комусь іншому побачити не судилося. Так, Бог може обернути на добро все, геть усе, що відбувається в будь-якому закутку будь-якого світу, але наша втрата не стає від того меншою.» Він кинув на Владарку ще один погляд, а тоді швидко пішов далі. «Я таки мав рацію, — снувалося йому в голові, — це не могло тривати далі. Час покласти всьому цьому край.»

Шукаючи ворога, він доволі довго блукав островом, то пірнаючи в гущавину, де панували тьмяні, проте водночас вельми насичені барви, то виринаючи на відкритій місцевості. Наткнувся було на свого давнього приятеля, дракона; той знов обкрутився довкола якогось стовбура, проте цього разу міцно спав, як і Владарка його світу. Тільки тепер Ренсом звернув увагу на те, що, відколи прокинувся, не чув ні щебетання птахів, ні шарудіння гнучких тіл поміж гілками, ані не помічав цікавих поглядів із заростів; до нього долинало лишень рокотіння хвиль. Скидалося на те, що Господь Бог занурив цілий острів — а, можливо, й увесь цей світ — у глибокий сон. На мить Ренсом відчув себе страшенно самотнім, проте тут же й зрадів, що у пам’яті безтурботних мешканців цих райських островів не залишиться ні насилля, ні крові.

Десь за годину, обходячи невеликий гайок бульбашкових дерев, він зненацька наткнувся на Нелюда. «Як, його уже поранено?» — по-думав було, побачивши на грудях у почвари криваві плями, але відразу ж зрозумів, що Нелюд, як завжди, вимазався чужою кров’ю: в його довгих, вправних руках слабко тріпотіла, широко розкривши дзьоба у безгучному передсмертному зойку, наполовину розтерзана птаха. Ренсом накинувся на ворога ще до того, як устиг збагнути, що, власне, робить. Либонь, підсвідомо пригадавши шкільні заняття боксом, він із усієї сили вдарив Нелюда лівою рукою просто у підборіддя. Про те, що боксерських рукавиць у нього немає, він геть забув, та це тут-таки далося взнаки: коли його кулак зіткнувся з щелепою ворога, пальці пронизав різкий біль — на мить навіть здалося, що їх зламано, — а ціла рука аж до плеча затремтіла й занила. Якусь секунду Ренсом приходив до тями, а Нелюд тим часом устиг відступити на кілька кроків назад. Йому удар теж явно не припав до смаку. Хоч птаху з рук він так і не випустив, та, вочевидь, прокусив собі язика, бо коли спробував заговорити, з рота потекла цівка крові.