Щойно Ренсом збагнув, що завтра неодмінно спробує покінчити з Нелюдом, як сам цей учинок перестав видаватися йому чимось надзвичайним. Тепер він уже й не пригадував, чому спочатку заходився було звинувачувати себе у манії величі. Так, якщо він відступить, Малелділ сам зробить усе за нього, до того ж зробить набагато краще. У цьому сенсі він і справді представляв тут Малелділа, проте не більше, ніж представляла б Його Єва — якби тільки не скуштувала того яблука, — і не більше, ніж представляє Його будь-яка людина, роблячи добрий учинок. Йому, Ренсомові, ніколи не зрівнятися з Ним ні особистими якостями, ні стражданнями — це те саме, що порівнювати чоловіка, який обпік собі пальця, намагаючись погасити іскру, і пожежника, що гине у вогні, бо ту іскру так і не погасили. Він більше не запитував, чому для цієї справи обрано саме його. Вибір міг упасти на кожного, на кого завгодно. Сліпуче світло, що осяювало момент прийняття остаточного рішення, насправді осяювало геть усіх, усіх до одного.

— Я наслав на твого ворога сон, — знов озвався голос. — Він прокинеться аж уранці. Встань, відійди на двадцять кроків у ліс і теж лягай спати. Сестра твоя також спить.

XII

XII

Коли настає ранок, якого боїмося, то прокидаємося зазвичай одразу. Так і Ренсом, ледь розплющивши очі, тут же пригадав, що має сьогодні зробити. Він був сам-один; острів легенько погойдувався на лагідних, зовсім не штормових хвилях. Золотаве світло, що пробивалося поміж темно-синіми стовбурами, вказувало найближчу дорогу до моря. Ренсом подався туди, викупався, а тоді вибрався на берег, ліг долі і напився води. По тому знову звівся на ноги і кілька хвилин стояв, пригладжуючи руками мокре волосся і розминаючи руки й ноги; при цьому зауважив, що колись засмагла з одного боку і бліда з другого шкіра була вже майже однаковою на вигляд. Якби Владарка вперше побачила його тепер, то ледве чи охрестила б Пістрявим. Тіло набуло барви слонової кості, а пальці ніг, які стільки днів не знали взуття, відпочили і розпрямилися. Загалом він зараз подобався собі набагато більше, ніж раніше. Ренсом анітрохи не сумнівався, що таке-от здорове, непонівечене тіло йому судилося знову мати хіба після того величного для цілого всесвіту дня, який неодмінно настане колись у майбутньому, і він радів, що має для концерту, у якому вже так чи інакше мав узяти участь, такий гарний, добре налаштований інструмент. «Коли я прокинусь і насичусь Твоїм видом, — подумав він, — то тільки потішусь таким тілом».

Ренсом повернувся і попрямував до лісу, та не встиг пройти і кількох десятків кроків, як несподівано — всі його думки на той час уже вертілися навколо їжі — наштовхнувся на цілу хмару деревних бульбашок. Насолода була такою ж гострою, як і тоді, коли він зазнав її вперше, і навіть крок у нього став після духмяної купелі пружнішим та легшим. Ренсом і тепер, перед останньою у житті трапезою, не вважав за доцільне вибирати з-поміж розмаїття фруктів у лісі найкращі, та перше, що кинулося йому у вічі, були власне жовті плоди. «Що ж, чудовий сніданок перед тим, як зійти на ешафот, — насмішкувато подумав він, відкинувши вбік порожню шкаралупу; його охопило таке задоволення, наче цілий світ мав ось-ось піти в танок. — Хай там як, а мені нема про що шкодувати. Час я провів зовсім непогано — адже мені довелося побувати в раю».