— Отже, тепер ти спробуєш силу, — хрипко сказав він по-англійськи.

— Облиш птаху, — наказав Ренсом.

— Але ж це не надто розумно з твого боку, — вів далі Нелюд. — Хіба ти не знаєш, хто я такий?

— Я знаю, що ти таке, — відповів Ренсом. — Все решта не має особливого значення.

— І ти, жалюгідний, слабкий чоловіче, гадаєш, що зможеш зі мною боротися? — знову заговорила почвара. — Сподіваєшся, певне, що Він тобі поможе? Ну-ну… багато хто на це сподівався. Я знаю Його набагато довше, ніж ти. Всі думають, що Він їх порятує, і починають розуміти, що воно й до чого, надто пізно — в концтаборі чи у божевільні, у вогні, на дибі чи на хресті. Хіба ж Він навіть самого себе зумів урятувати? — І Нелюд раптом закинув назад голову і заволав так, що саме небесне склепіння, здавалося, зараз розламається і поховає їх під своїми уламками: — Елі, Елі, лама савахтані?!

Ренсом одразу ж збагнув, що чує досконалу арамейську мову першого століття. Нелюд не цитував; він пригадував. Слова, що злетіли з уст розп’ятого на хресті Ісуса, всі ці роки зберігалися у палаючій пам’яті упослідженого вигнанця, який ось тепер вивергнув їх, огидно кривляючись. Від жаху у Ренсома на мить потьмяніло в очах, і не встиг він прийти до тями, як почвара кинулася на нього, завиваючи, наче вітер у бурю, та вирячивши очі так, що повік узагалі не було видно; волосся на голові у неї стало сторч. Нелюд обхопив його, притиснув собі до грудей так, що вивільнитися було неможливо, й уп’явся кігтями у спину, вириваючи чималі клапті шкіри і плоті. Руки у Ренсома були затиснуті, і хоч він несамовито шарпався і виривався, а проте завдати нормального удару не міг. Кінець кінцем йому вдалося трохи нагнутися, і він тут же скористався нагодою й увігнав зуби ворогові у праву руку; спершу це не принесло жодного результату, та Ренсом стискав щелепи дедалі сильніше й сильніше, і ось нарешті почвара заскавуліла від болю і послабила хватку, а він несподівано сам для себе опинився на волі. На розгубленого ворога посипався справжній град ударів; Ренсом цілив у серце і сам не чекав від себе такої сили і точності. Під його кулаками Нелюд спочатку лишень судомно хлипав, та потім знову підняв руки зі скарлюченими пальцями, що нагадували страхітливі пазурі. Битися навкулачки йому не подобалося; от обхопити супротивника і роздирати тіло кігтями — то була б зовсім інша річ. Ренсом відбив праву руку почвари — знову кістка зіткнулася з кісткою й огидно заскніла, — а тоді завдав різкого удару у м’ясисте підборіддя. Тієї ж миті гострі кігті роздерли йому правицю, та він якось вивернувся, а тоді йому хтозна й як удалося перехопити Нелюдові зап’ястя.