Радісна, тріумфальна пісня чотирьох співучих звірів злинула у повітря і геть заглушила всі інші звуки. Переландра збирала тварин на протилежному березі озера; невдовзі по цей бік залишився лежати тільки великий, схожий на гріб ящик. Ренсом не знав, чи Венера каже щось звірям, не знав навіть, чи вони взагалі підозрюють про її присутність. Хтозна, можливо, їх пов’язують якісь тонші, потаємніші ниті, геть інакші, ніж ті відносини, що існують між звірями та Владаркою. Правителі Переландри і Малакандри перейшли туди, де стояв Ренсом; тепер усі — і елділи, і Ренсом, і тварини — дивилися в одному напрямку, й уся картина стала набувати упорядкованого вигляду: першими біля самої води стояли елділи; між ними, але трохи позаду, сидів на землі серед червоних лілій Ренсом; за ним розташувалася четвірка співучих звірів, які посідали по-собачому і звіщували радість усім, хто їх слухав; позаду ж скупчилися всі решта тварини. Стало зрозуміло, що зараз має відбутися якась урочиста церемонія. Напруга зростала, і Ренсом, щоб трохи її розвіяти, запитав просто так, знічев’я: «А хіба вони встигнуть повернутися звідси до ночі?» Ніхто не відповів, та він, зрештою, і не чекав відповіді, адже чомусь зовсім не сумнівався, що цей острів ніколи не був для Владаря з Владаркою забороненою землею — на відміну від того, іншого острова, — а єдиною метою тієї заборони було привести їх сюди, до призначеного їм престолу. Замість того, щоб відповісти, боги лишень цитьнули на нього: «Мовчи!».

Ренсомові очі так звикли до м’якого, тьмяного переландрійського світла, що він — особливо після мандрівки темними надрами гори — вже й не бачив особливої різниці між ним і денним світлом у нашому світі. Тож він мало не остовпів від подиву, коли гори по той бік долини раптом потемніли так, наче десь ген-ген за ними починався наш, земний світанок. За мить на землі пролягли чітко окреслені, довгі — ніби вранішні — тіні, що їх відкидала кожна жива істота, кожний щонайменший горбик; навіть у квітів з’явився світлий бік і темний. Світло піднімалося схилом гори дедалі вище й вище і невдовзі залило цілу долину. Тіні знову зникли. Повсюди запанувало яскраве денне світло, і годі було сказати, звідки воно ллється. Тільки тепер Ренсом дізнався — і запам’ятав на ціле життя, — що мають на увазі, коли говорять, наче світло «покоїться» на якійсь святині чи її «осіняє», хоч сама вона його не випромінює. Тим часом світло сягнуло досконалості й урешті-решт застигло непорушно, наче цар на престолі або вино у повній чаші, заповнило чистим сяйвом цілу долину й осяяло святая святих, сам рай, що його уособлювали тієї миті двоє людей, які вийшли пліч-о-пліч із проходу між горами і на мить зупинилися на краю долини. Їхні тіла сяяли у яскравому світлі, наче два смарагди, але це сяйво не засліплювало і не заважало на них дивитися. Чоловік підняв руку, ніби наділяючи всіх водночас і царським, і архиєрейським благословенням, а тоді вони зійшли вниз і зупинилися на березі озера. І навіть величні боги опустилися навколішки перед маленькими постатями молодих Владаря з Владаркою і вклонилися, віддаючи їм шану.