Джейс щось шепотів, не вірячи своїм очам. Алек, задихаючись, вигукнув:

– Джейсе, ти ж сказав, що рівень демонічної активності низький!

– Він і був низький!

– Твоє розуміння низького значно відрізняється від мого! – крикнув Алек.

Створіння вже нічим не нагадувало Доротею, ревло і змінювалося на очах: потворний тулуб ріс, покривався горбами і наростами і незвично видозмінювався.

Джейс встав і потягнув Клері за собою. Ізабель і Алек скочили на ноги і схопилися за зброю. Рука Ізабель, в якій був батіг, трохи тремтіла.

– Сюди! – Джейс штовхнув Клері до вхідних дверей.

Дівчина оглянулася і побачила лише хмари сірого диму, крізь які виднівся величезний чорний силует.

Всі четверо кинулися до під’їзду. Ізабель першою підбігла до дверей, що вели на вулицю, і спробувала відчинити їх за мить обернулася з перекошеним обличчям:

– Не піддаються! Напевно, закляття!

Джейс вилаявся:

– Де, чорт забирай, моє стило?

– У мене! – пригадала Клері й полізла до кишені. Раптом пролунав вибух. Під її ногами здригнулася долівка. Клері похитнулася і, намагаючись вхопитися за поручні, ледь не впала. У стіні, що відокремлює квартиру Доротеї від вестибюля, зяяла діра, по краях отвору виднілися уламки дощок і шматки тиньку. Крізь діру повільно сунуло, точніше, повзло чудовисько…

– Алеку! – закричав Джейс.

Побілілий від страху Алек стояв біля отвору в стіні. Проклинаючи все на світі, Джейс підбіг до нього і відволік подалі саме тоді, коли тварюка опинилася в під’їзді.

У Клері перехопило подих. Плоть істоти була синя. З тіла стирчали кістки, але не білі, а такі, немов вони тисячу років пролежали в землі, – чорні, потріскані і брудні. Пальці тварюки були, немов у скелета, а руки ледь прикривала плоть із чорними виразками, крізь які виднілися жовті кістки. Обличчя демона нагадувало череп з дірками на місці очей і носа. Кігтями тварюка дряпала підлогу. На зап’ястях і плечах звисали клапті яскравої матерії – все, що залишилося від тюрбана мадам Доротеї та її шовкового шарфа. Чудовисько сягало майже трьох метрів.

Воно втупилося в підлітків порожніми очницями.

– Віддайте Чашу, і я вас не повбиваю! – загарчало воно голосом, що нагадував шелест сміття, яке вітер жене тротуаром.