— Я бачила, що ти зробила, — сказала їй Євка. — Я бачила, як ти відволікла увагу Джінет. І я ненавиджу тебе за це.

Змія нічого не сказала у відповідь. Змії не мають потреби виправдовувати свою поведінку.

Ілейн Наттінг стояла разом зі своєю дочкою, але насправді вона була тут практично відсутня. Подумки вона досі бачила мокрі очі тієї мертвої жінки. Вони були майже золотими, ті очі, і дуже глибокими. Вираз їхній був не злим, просто наполегливим. Ілейн не могла зректися тих очей. «Сина… — сказала та жінка. — Я маю сина».

– Ілейн? — покликали її. Надійшла її рішення.

— Я маю справи, які треба зробити, — сказала Ілейн. Вона обхопила рукою Нану за плечі. — І моя дочка любить свого батька.

Нана обняла її навзаєм.

— Лайло? — запитала Дженіс. — Як щодо тебе?

Усі обернулись до неї, і Лайла зрозуміла, що могла б відмовити їх від цього, якби схотіла. Вона могла довести безпечність цього нового світу і знищити старий. Вистачило б якихось кількох слів. Вона могла сказати: «Я люблю вас усіх, і я люблю те, що ми тут створили. Не втрачаймо його». Вона могла сказати: «Я готова втратити свого чоловіка, не важить, яким героїчним він там намагався бути, але я не хочу втрачати цього». Вона могла сказати: «Ви ніколи не зможете стати такими, якими були, тими жінками, на яких черга прийняти вони очікують, бо душею ви завжди будете тут, де ви були насправді вільними. Ви завжди нестимете Наше Місце в собі і цим їх пантеличитимете».

Хоча, насправді, коли це жінки не пантеличили чоловіків? Вони та магія, про яку мріють чоловіки, й подеколи їхні мрії стають кошмарами.

Велична синь небес вицвітала. Останні смуги світла ставали магнієвими пломінчиками над пагорбами. Євка дивилась на Лайлу, знаючи все, що в ній нуртує.

— Йо, — сказала їм Лайла. — Йо. Вертаймося назад і приведемо тих парубків у форму.

Жінки аплодували.

Євка плакала.

4

4

Парами відходили вони, немов із ковчега, що пристав до Арарату. Бланш і малюк Енді, Клодія і Сілія, Ілейн і Нана, місіс Ренсом і Платина Елвей. Вони йшли, обережно переступаючи через велетенський горб покрученого коріння, і далі в глибоку ніч всередині Дерева. У проміжку ще мерехтіло розсіяне світло, немов його джерело було десь за рогом… але за рогом чого? Воно поглиблювало тіні, нічого не виявляючи очам. Кожна мандрівниця потім могла згадати лише гул і відчуття тепла. Всередині того слабенько освітленого проходу лунко похрускувало, щось лоскотало шкіру, ніби нетлі доторками своїх крилець, а потім вони прокинулися по той бік Дерева, у світі чоловіків, де їхні кокони розплелися… але без жодних нетлів. Не було їх цього разу.