Магда Дубчек сіла в ліжку в шпиталі, куди поліціянти доправили її тіло після того, як знайшли сплячою вдома поряд з трупом свого сина. Вона змахнула собі з очей павутиння, ошелешено дивлячись, як ціла палата жінок встає з ліжок, розриваючи на собі кокони в оргії воскресіння.

5

5

Лайла дивилася, як Дерево скидає з себе блискуче листя, немов плаче. Листя сіялося на землю, влягаючись сяйливими курганами. Спадали вервечки моху, зісковзуючи з гілок. Вона побачила, як папуга (його чудесні зелені крила були перевиті срібними смугами) здіймається з Дерева і спурхує в небо… побачила, як він пірнає просто в темряву і перестає існувати. Крапчасті завитки, не так уже й несхожі на ту голландщину в’язів, про яку її попереджав Антон, зненацька поширилися по корінню Дерева. В повітрі повис якийсь хворобливий запах, неначе гниття. Вона зрозуміла, що Дерево заражене паразитами, щось пожирає його зсередини, тим часом як зовні воно вже померло.

— Побачимося на тому боці, міз Норкросс, — махнула їй рукою Мері, тримаючи іншою за руку Моллі.

— Ти можеш називати мене Лайлою, — сказала Лайла, але Мері вже пройшла.

Слідом за ними подріботів лис.

Наприкінці залишилися Дженіс, Мікейла, Лайла і тіло Джінет. Дженіс принесла з гольф-кару лопату. Могила, яку вони викопали, була лише три фути завглибшки, але Лайла не думала, що це має якесь значення. Цього світу не існуватиме після того, як вони його покинуть, тут не буде тварин, які могли б дістатися до тіла. Вони загорнули Джінет у кілька пальт і накрили її обличчя запасною дитячою ковдрою.

— Це був нещасний випадок, — сказала Дженіс.

Лайла нахилилася, підібрала жменьку землі і кинула її на закутану фігуру в ямі.

— Копи завжди так кажуть, коли застрелять якогось бідного чорного чоловіка або жінку, або дитину.

— У неї був пістолет.

— Вона не мала наміру ним скористатися. Вона прийшла рятувати Дерево.

— Я знаю, — сказала Дженіс.

Вона поплескала Лайлу по плечі.

— Але ти тоді не знала. Не забувай про це.

Одна з товстих гілок Дерева застогнала і тріснула, обвалившись на землю з вибухом листя.

— Я б усе віддала, щоб цього не сталося, — промовила Лайла.

Вона не плакала. Наразі сльози були для неї недоступними.

— Я б душу свою віддала.