Молода жінка зі шкірою кольору карамелі розвішує білизну на мотузці та щось тихо наспівує собі під ніс. Білизна гойдається на вітрі. Потім жінка повертається до просторого, білого, типово південного будинку й кличе: «Женев’єво, Євангеліно!»

І знову двері.

Молода дівчина біжить через галявину в світлі призахідного сонця. Озирається, чи ніхто не йде за нею слідом. Її руде волосся розвівається від бігу. Женев’єва. Вона квапиться в обійми високого худорлявого хлопця, схожого на мене, як дві краплі води. Він нахиляється й цілує її: «Я люблю тебе, Женев’єво. Й одного дня ми одружимося. Мені байдуже, що каже твоя родина. Ми обов’язково будемо разом». Вона м’яко торкається його губ: «Ц-с-с, тихенько. У нас мало часу».

Двері зачинилися й відчинилися інші.

Дощ, дим, потріскування вогню, що гарячим подихом пожирає все навколо. Женев’єва стоїть у темряві, кіптява й сльози пливуть по її обличчю. У неї в руках книга без назви, лише з тисненням півмісяця на чорній шкіряній палітурці. Женев’єва дивиться на ту саму жінку, що розвішувала білизну. Айві. «Чому в неї немає назви?» Очі літньої жінки сповнені жаху: «Якщо в книги немає заголовка, це не означає, що немає назви. Вона зветься „Книга місяців"».

Двері зачинилися.

Старіша й сумніша Айві стоїть біля свіжої могили, на дні якої лежить соснова труна. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…».[21] Вона щось тримає в руках. Це книга в чорній шкіряній палітурці з півмісяцем. «Заберіть це з собою, міс Женев’єво, щоб вона більше нікому не заподіяла зла». Вона кидає книгу в яму з труною.

Ще одні двері.

Ми вчотирьох сидимо біля напіврозритої могили, на дні якої — там, куди може сягнути тільки око Дел, — лежить соснова коробка. На ній — книга. А ще глибше в темряві, в труні, — тіло Женев’єви. Її очі заплющені, мовби вона просто спить, а шкіра порцелянова — такою вона б не могла зберегтись у мерця. Довге вогнисте волосся каскадом розсипається по плечах.

Видіння починає кружляти — і знову ми на землі. Сидимо вчотирьох біля розритої могили, тримаючись за руки. Навпроти на надгробку — розмита постать Женев’єви, яка пильно дивиться на нас…

Ріс закричала. Останні двері зачинилися.

* * *

В голові паморочилося, я не міг розтулити повік. Дел мала рацію: мене заледве не нудило. Я намагався привести себе до тями, але перед очима все пливло. Лишень відчув, що Ріс кинула мою руку і позадкувала геть від Женев’єви і її страхітливих золотих очей.

«З тобою все гаразд?»

«Певно, так».

Ліна затисла голову коліньми.

— Усі в нормі? — навдивовижу спокійно запитала тітка Дел. Вона вже не здавалася спантеличеною чи незграбною, а я лишень уявив, як це — постійно бачити такі видіння. Я б точно відключився чи з’їхав з глузду.