«Вона не зможе. Ніхто не може. Тітка Дел бачить занадто багато водночас. Ніхто, крім палімпсеста, не здатен зрозуміти всю цю інформацію і знайти в ній якийсь здоровий глузд».

— Мамо, ти що, правда дозволиш їм розрити могилу?

— Заради Бога, це ж смішно. Припиняймо це казна-що й повертаймося на свято.

— Ми не можемо. Ми повинні дізнатися, чи книга там, — обернулася Ліна до тітки Дел. — Ви б могли нам це показати.

«Про що це ти?»

«Вона може показати нам те, що там, унизу. Вона здатна проектувати все, що бачить».

— Не знаю, не знаю. Мейкону б це не сподобалося, — хвилювалася тітка Дел, кусаючи губу.

— А ви гадаєте, що йому більше сподобається, якщо ми розкопаємо могилу до кінця? — заперечила Ліна.

— Добре, добре. Ітане, вилазь із тієї ями.

Я виліз із ями, обтрушуючи штани, і подивився на Женев’єву. У неї був загадковий вираз обличчя, нібито вона сама хотіла дізнатися, що там, або ж збиралася розвіяти нас по вітру.

— Усі обов’язково сідайте, у вас може закрутитись у голові. Якщо комусь стане зле, опустіть голову між колін, — тітка Дел давала настанови, немов якась неземна стюардеса. — Уперше завжди складно, — вона простягла до нас руки.

— Мамо, я повірити не можу, що ти теж береш участь у цьому експерименті!

Тітка Дел вийняла з ґульки шпильку, і волосся розсипалося по плечах:

— Не будь такою правильною, Ріс.

Незадоволено скривившись, Ріс узяла мене за руку. Я глянув на Женев’єву: вона дивилася просто на мене і тулила палець до губ, нібито закликаючи до мовчання.

Повітря навколо нас почало розчинятись, а потім ми закрутилися, як на атракціоні, де тебе прив’язують до стінки й уся ця штука обертається так швидко, що тебе мало не нудить.

…Спалах.

Одні за одними почали відчинятися двері. Двері за дверима, і знову, і знов.

Дві дівчинки в білих спідницях біжать по траві, сміючись і тримаючись за руки. У їхні коси заплетені жовті стрічки.

Відчинилися наступні двері.