Тепер у нас була справжня «Книга місяців», я навіть міг помацати її руками.

— Ой! — вона обпекла мене, ніби я поклав руки на гарячу плиту. Книга впала на підлогу Ліниної спальні. З котроїсь кімнати загавкав Мовчун Редлі й почалапав сходами до нас.

— Двері, — наказала Ліна, не відриваючись від старого латинського словника. Її спальня зачинилася просто перед носом Мовчуна, і той обурено загавкав.

— Мовчуне, не лізь до мене в кімнату. Ми тут просто сидимо, а я зараз узагалі займуся музикою.

Я здивовано подивився на двері. Напевно, це був черговий урок від Мейкона. Ліна й оком не змигнула, ніби робила таке вже тисячу разів. Це був іще один прийом, подібний до того, який напередодні вона використала на Ріс і тітці Дел. У мене закрадалася думка, що чим менше днів залишатиметься до її дня народження, то більше у неї з’являтиметься чарівних сил.

Я намагався не зважати, але що більше намагався, то більше зважав.

Вона подивилася, що я тру об джинси обпечені руки.

— Що тобі незрозуміло з постулату про те, що тільки чародії можуть торкатися цієї книги?

— Оце все й незрозуміло.

Ліна відчинила блискучий чорний футляр і витягла альт.

— Вже майже п’ята. Я повинна зайнятися музикою, в іншому разі дядько Мейкон прокинеться і дізнається, що я пропустила урок. Він завжди знає.

— Музикою? Зараз?

Ліна усміхнулася й сіла на стілець у кутку кімнати. Притримуючи інструмент підборіддям, вона піднесла довгий смичок до струн і на деякий час завмерла. Вона не ворушилась і заплющила очі, ніби це був виступ у філармонії, а не заняття з музики в спальні. А потім заграла. Музика випливала з-під її рук і струменіла кімнатою, витала у повітрі, як іще одна з її незвіданих сил. Тонкі білі фіранки на вікнах заворушилися, і я почув пісню:

Поки я спостерігав, Ліна обережно звелася зі стільця і акуратно поклала на нього альт. Вона більше не грала, але музика продовжувала звучати. Ліна притулила смичок до стільця й сіла на підлогу поруч зі мною.