Я вистромив руку з ями, підносячи книгу над головою. Ліна забрала її, і я виліз назовні. Я волів якнайшвидше вибратися звідти, адже ні на мить не забував, що стою на труні Женев’єви.

— Боже правий, — зітхнула тітка Дел, — ніколи не думала, що побачу її! «Книга місяців»… Будь обережний, ця книга стара як світ, а то й старіша. Мейкон нізащо не повірить…

— А він ніколи й не довідається, — Ліна обережно струшувала з палітурки бруд.

— Ти точно звихнулася, якщо вважаєш, що ми не розкажемо про це дядьку Мейкону, — Ріс схрестила руки на грудях, як розсерджена мамка.

Ліна піднесла книгу до обличчя Ріс.

— Про що саме?

Ліна втупилася в очі кузини так само, як та — в очі Ридлі на Зборах. Напружено, цілеспрямовано. Вираз обличчя Ріс змінився — вона здавалася розгубленою, збитою з пантелику, і дивилася на книгу так, нібито не бачить її взагалі.

— То про що ти розповіси, Ріс?

Ріс заплющила очі, нібито намагаючись забути страшний сон. Вона розтулила рот — начебто щось сказати, але тієї ж миті стулила його знов. Ліна повернулася до тітки, і на її обличчі промайнула посмішка.

— Тітко Дел?

Тітка Дел мала такий самий розгублений вигляд, як і Ріс, і хоча це був її звичайний стан, щось у виразі її обличчя стало іншим. І вона теж не сказала Ліні ні слова.

Ліна нишком обернулася й кинула книгу мені в сумку. Коли вона це зробила, я побачив зелені спалахи в її очах і звивисті порухи кіс у місячному сяйві на хвилях чарівного вітру. Я наче бачив самі чари, що витали в повітрі навкруг. Я не розумів, що відбувається, але скидалося на те, що ці троє вели німу бесіду у своєму власному нічному просторі, а я нічого не чув і не міг зрозуміти.

А потім усе закінчилося, і місячне сяйво знову стало місячним сяйвом, а ніччю — ніч. Понад плечем Ріс я поглянув на надгробок Женев’єви: примара зникла, нібито ніхто й ніколи її там не бачив.

Ріс похитнулася і знову подивилася на нас згори вниз:

— Якщо ти думаєш, що ми не розповімо дядькові Мейкону, що ти просто так притягла нас на цвинтар через якийсь шкільний проект, який навіть не збираєшся доробляти, то…

Що вона верзе? Але Ріс мала до смерті серйозний вигляд. Наскільки я зрозумів, вона не пам’ятала того, що сталося.

«Як ти це зробила?»

«Тренування з дядьком Мейконом не минули марно!»

Ліна застібнула мою спортивну сумку з книгою.

— Розумію, Ріс, вибач. Просто це місце таке моторошне вночі! Ходімо звідси.