— Я не можу повірити, що ви це бачите, — сказав я, дивлячись на Дел і нарешті фокусуючи погляд.

— Дар палімпсеста — це велика честь і ще більший тягар.

— Книга там, унизу, — сказав я.

— Так, але виходить, що вона належить оцій жінці, — сказала Дел, указуючи на примарну Женев’єву. — І ви двоє не дуже-то здивувалися, побачивши її.

— Ми вже її зустрічали, — зізналася Ліна.

— Що ж, тоді вона вирішила явити себе вам. Бачити мертвих — це не чародійський дар, навіть коли йдеться про природницю, і звісно, не мають такого вміння смертні. Мертвих можна побачити тільки тоді, коли вони самі захочуть себе явити.

Мені було страшно. Але не так, як на сходах Рейвенвуду чи в смертельно холодних обіймах Ридлі. Ні, це було інше відчуття. Схоже на мої сни, з яких я прокидався, певен, що втратив Ліну назавжди. То був паралізуючий жах, який наповнює тебе під пильним оком могутньої примари проклятої чародійки, коли ти вночі розкопуєш її могилу, аби вкрасти книгу з віка її труни. Про що я думав? Про що ми всі думали, йдучи сюди, копаючи могилу під повним місяцем?

«Ви намагалися виправити кривду», — почувся голос, але він належав не Ліні.

Я обернувся. Ліна була бліда. Ріс і тітка Дел дивилися на те, що залишилось від Женев’єви. Вони теж її чули. Я задивився у її мерехтливі золоті очі, а вона й далі то з’являлася, то танула в повітрі. Здавалося, вона розуміла, навіщо ми тут.

«Дістаньте її».

Я кинув на Женев’єву невпевнений погляд. Заплющивши очі, вона ледь помітно кивнула.

— Вона хоче, щоб ми забрали книгу, — сказала Ліна. Що ж, я таки не з’їхав з глузду.

— А як знати, що їй можна вірити?

Зрештою, вона була темна чародійка з такими ж золотими очима, як у Ридлі.

Ліна глянула на мене, і в її очах блиснула надія:

— Ніяк.

Залишилося тільки одне.

Копати.

* * *

Книга була точно така, як у видінні — з потрісканою чорною шкіряною палітуркою з крихітним тисненням півмісяця. Від неї віяло відчаєм, і тяжка вона була не так для рук, як для душі. Це була темна книга. Я відчув її ауру з першого дотику, ще до того, як вона встигла обпалити мені кінчики пальців. Мені здавалося: щоразу, коли я вдихав, книга крала в мене трішки повітря.