— У Саванні немає церковного табору.

— Так, але моя мати цього не знає. Я казав їй, що записався, бо там грають баптистський рок.

— І вона повірила?

— Вона якась дивна останнім часом, але чи мені не байдуже? Відпустила, та й усе.

— Слухай, байдуже, що сказала твоя мама! Їхати все одно не слід. Ти дечого не знаєш про Ридлі. Вона… вона небезпечна. З тобою щось може статись…

У Лінка засвітилися очі. Я ще ніколи не бачив його таким раніше. Хоч у принципі, я взагалі давно його не бачив. Я весь час поводив з Ліною, думав про Ліну, про книгу, про день народження — про все, навколо чого обертався мій світ іще годину тому.

— То я ж на це і сподіваюся! Я й сам на неї запав. Щось вона зі мною робить, чувак, — по цих словах він стягнув з моєї таці рештки піци.

Ще якусь мить я вагався, розповідати Лінку про все чи ні. Спочатку в нас не було секретів. Ліна, її родина, Ридлі, Женев’єва, Ітан Картер Бейт… чи віритиме мені Лінк і далі? Інколи розумієш, що забагато вимагаєш навіть від ліпшого друга. Я не міг його втратити, ні, тільки не сьогодні, не зараз, і так само не міг відпустити в Нью-Йорк разом з Ридлі.

— Слухай, друже. Ти маєш мені повірити. Не водися з нею — вона просто тебе використовує. Тобі ж буде боляче.

Лінк зім’яв у долоні банку «коли»:

— A-а, ясно. Якщо зі мною тусується найкрутіша чикса міста, то вона обов’язково мене використовує. Ти що, один такий вродився, щоб чіпляти гарячих дівчат? Відколи це ти так запишався?

— Я не про те…

Лінк підвівся з-за столу.

— Мені здається, ми обоє знаємо, про що ти. Забудь, я нічого в тебе не просив.

Запізно. Ридлі вже вселилася в Лінка, і можна було до нього й не говорити. Але ж я не міг втратити й свою дівчину, й свого ліпшого друга воднораз!

— Чекай, я ж зовсім про інше. Звісно, я нічого не скажу, та й твоя матір навряд чи до мене заговорить.

— Круто. Ех, важко мати найкращого друга, не гіршого ні розумом, ні фейсом, — Лінк узяв з моєї таці коржик і розломив його навпіл. Цей коржик міг бути тим самим брудним шоколадним батончиком, яким він поділився зі мною, піднявши з підлоги автобуса. Лінк пробачив. Розірвати нашу дружбу було не під силу навіть такій дівчині, як сирена.

Тим часом Емілі не зводила з Лінка очей.

— Йшов би ти звідси, доки вона на тебе не настукала. А то не поїдеш ні до справжнього церковного табору, ні до уявного.

— Не хвилює.